Бувають дні, коли здається, що свідомість переповнена негативною інформацією. Нерви натягнуті, як струна, готовая ось-ось розірватися, випускаючи крик болю. Скільки ще будемо ховати дітей, що гинуть від ворожих ракет? Скільки ще молодих воїнів віддадуть життя за Україну? Коли ж нарешті ворог захлинеться у своїй крові?

Сьогодні Згурівська громада попрощалася з Героєм – Владиславом Борисовичем Олійником, який захищав українську землю від окупантів. З великим болем ми сприймаємо втрату патріота, відданого Україні до останнього подиху. Душа воїна відлетіла до небесного війська.

У липні минулого року Владислав став на захист Батьківщини, своєї сім’ї, кожного з нас. Він служив командиром мінометного підрозділу. Вірний присязі, він з честю виконував свій обов’язок. Загинув під час відсічі збройної агресії поблизу Новомиколаївки на Донеччині. Він хотів жити, будував плани, але війна все змінила.

Сльози, квіти, співчуття… Люди йшли до труни Героя, щоб віддати шану тому, хто любив Україну понад усе і віддав за її свободу життя, залишившись навіки 24-річним. Війна забирає найкращих, залишаючи біль і порожнечу.

Прощання, залпи салюту… Ще одна могила під прапором на Згурівщині, ще одна втрата, яка залишиться раною в серці. Так війна руйнує життя, такою ціною українці дають відсіч окупантам, торуючи шлях до миру. Наш день – це чийсь біль, втрата, не життя після смерті рідних. Серце болить, що молодий хлопець іде у далеку дорогу.

Сьогодні ми повинні стояти на колінах перед захисниками, які жертвують життям, щоб ми могли жити і виховувати дітей. Ми боремося за волю і доводимо, що вона у нас є і буде завжди. Ми переможемо ворога, бо українці – найкращий народ, мужністю якого захоплюється світ. Слава нашим славним ЗСУ! Слава Україні!

Низький уклін і вічна пам’ять, Владиславу!