Вранці 24 лютого 2022 року В’ячеслав зіткнувся з реальністю повномасштабної війни. Питання, що робити, навіть не постало – звісно, захищати Україну. Того ж вечора він вже прямував на Харківщину, маючи «подарунки» для окупантів. В’ячеслав зізнається, що відчував лють до ворога. «Як це… на танках у мирні міста? Як це… вдиратися на чужу територію та вбивати? Це неприпустимо!» В’ячеслав має досвід служби у правоохоронних органах, тому добре володіє зброєю. Ці навички стали в нагоді на фронті, куди він потрапив наприкінці березня. Служив у розвідувальному підрозділі, захищаючи Херсонський напрямок. Життя змінилося під час одного з бойових виходів. Прямий постріл з танка, поранення, підтримка побратима, який вчасно наклав турнікет, адже сил вже не було. Далі була швидка евакуація та тривала реабілітація. В’ячеслав стверджує: «Здатися – це не для мене». Він не хоче цього. Він не здасться. Саме тому він продовжує вчитися жити з протезом ноги. Він може кілька разів на день підніматися пішки на п’ятий поверх. Своїм прикладом він надихає інших ветеранів. В’ячеслав, герой України, продовжує боротьбу за свободу, демонструючи неймовірну силу духу та волі до життя. Його історія – це приклад мужності та незламності українського народу. В’ячеслав не зламався, а навпаки, став символом незламності та стійкості. Кожен крок, кожен день він доводить, що немає нічого неможливого. Він продовжує жити, надихаючи тих, хто поруч. Він бореться, щоб майбутнє України було мирним та вільним. В’ячеслав не просто ветеран, він – приклад для наслідування. Його історія – це нагадування про те, що навіть у найважчі часи, не можна здаватися. Його відвага – це світло у темряві, що вказує шлях до перемоги. В’ячеслав – приклад для кожного з нас. Його історія надихає боротися за вільне майбутнє України. В’ячеслав показав, що навіть після поранення, життя триває, і його потрібно проживати з гідністю.
#ТитаниUA

Вранці 24 лютого 2022-го до В’ячеслава прийшло усвідомлення – це повномасштабна війна. Питання, що робити, навіть на ставив – звісно захищати країну. Вже ввечері мчав на Харківщину, віз «подарунки» окупантам. Зізнається, був дуже злий на ворога. «Як це…на танках у мирні міста? Як це…увірватися на чужу територію і вбивати? Так не годиться!» В’ячеслав служив у правоохоронних органах, тож вправлятися зі зброєю вмів. Ці навички знадобилися на фронті куди потрапив вже наприкінці березня. Був у складі розвідувального підрозділу, боронив Херсонський напрямок. Життя змінилося в один з бойових виходів. Прямий постріл з танка, поранення, надійне плече побратима, який докрутив турнікет, бо сили вже не було. Далі швидка евакуація та довга реабілітація. В’ячеслав каже – взяти і здатися це не про нього. Не хоче так. Не буде. Тому продовжує навчатися жити з протезом ноги. Може за день декілька разів піднятися пішки на п’ятий поверх. Своїм прикладом він надихає інших ветеранів. #ТитаниUA