ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ – ЗАХИСНИКА!

12 березня 2024 року наш Захисник – старший солдат Дмитро КОВАЛЕВСЬКИЙ (житель села Благовіщенка Запорізької області), помер в госпіталі від травм, отриманих під час служби.

Сьогодні, у день смерті Захисника, міський голова Ніла Островська разом із секретарем міської ради Іриною МОРОЗОВИЧ, рідними та близькими Дмитра поклали квіти на могилу загиблого та вшанували його пам’ять хвилиною мовчання.

Історія юного захисника, який з перших днів та до останнього подиху з мужністю боронив рідну землю від ворога розпочалась у Запоріжжі – місті, що зачаровує та дивує. 15 серпня 2000 року, у сім’ї Ковалевських народився блакитноокий красень, справжній український козак. Батьки охрестили його Дмитром. Невдовзі сім’я переїхала у село Благовіщенка Пологівського району Запорізької області.

У тому ж селі хлопчик 3 роки ходив до дитячого садочка. З самого народження був веселим, позитивним, дружелюбним. Протягом життя був «душею компанії», любив сміятися і вмів розвеселити навіть незнайомих людей.

З 1-го по 11-й клас навчався у місцевій Благовіщенській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. Як і більшості хлопців, навчання Дмитру не подобалося, але хлопчик ніколи не прогулював уроків. З юних літ він захоплювався спортом, тому, окрім навчання в школі, з 8-річного віку хлопець відвідував секції із японського бойового мистецтва – дзюдо. Учень був дуже відповідальним, адже тоді спорт був для нього на першому місці. Постійні змагання та чемпіонати в Україні дали можливість отримати спортивний розряд «Кандидат у майстри спорту».

У дитячі роки хлопець мріяв стати масажистом або ж займатися голкорефлексотерапією (голковколюванням). Після школи вступив до Бердянського державного педагогічного університету, де 4 роки навчався на факультеті фізичної культури, спорту та здоров’я людини. Дмитро хотів бути самостійним та незалежним від допомоги батьків. Тому хлопець перевівся на дистанційне навчання та влаштувався працювати на залізну дорогу, щоб задовольняти свої потреби. На роботі він працював понад півтора року, опанував професію монтера колії і здобув категорію 2-го розряду з ремонту залізничних колій.

Здобувши вищу освіту та отримавши диплом, юнак міг працювати за спеціальністю «Вчитель фізичної культури, фітнес-тренер – реабілітолог». Але хлопець вирішив поїхати за кордон, до Польщі. Він безмежно любив життя, будував плани на майбутнє, але підступний ворог розтоптай його мрії…

24 лютого 2022 року – повномасштабне вторгнення. На наступний день тато Дмитра, Олег Дмитрович, добровільно став на захист рідної Батьківщини. Село Благовіщенка, де проживала сім’я Ковалевських, потрапило під окупацію. 2 місяці мама Дмитра, Лілія Станіславівна, не могла вибратись із того пекла, яке влаштували окупанти. Але наважившись, зібрала усі необхідні речі та разом із родичами вибрались з окупованої Благовіщенки. Що робити? Куди їхати? За порадою знайомих, вирішили оселитись у місті Красилові.

Дізнавшись, що тато вже боронить країну, Дмитро теж не міг бути осторонь та споглядати за тим, як нищать його дім. Тому через декілька днів повернувся з Польщі та 10 березня 2022 року, не вагаючись, добровільно став до лав Запорізької територіальної оборони. Через місяць усіх військових 115 окремого батальйону територіальної оборони 110-ї окремої бригади територіальної оборони посадили в автобус та відправили у невідомому напрямку. Коли автобус зупинився, їм усім сказали: «Виходьте, ми на нулі!» Як виявилось, бійців відправили на Гуляйпільський напрямок, де точилися жорстокі бої. Більш ніж півтора року захисник мужньо боронив рідну землю та нищив ворога на «нулі».

Військовому дуже пощастило з командиром, який неодноразово на 2-3 дні відпускав хлопців на відпочинок після важких боїв. Під час однієї із таких відпусток Дмитро поїхав до друзів у місто Київ, де зустрів чарівну дівчину – Вікторію. Це було кохання з першого погляду. Дмитро познайомив Вікторію з батьками, а сам повернувся до служби.

Дмитра перевели до 77-ї окремої аеромобільної бригади ДШВ ЗСУ, де військовий мав звання старшого солдата десантно-штурмових військ Збройних сил України. Будучи розвідником-навідником FPV-дронів, штурмовиком, Герой показував яскраве фаєр-шоу противнику та нищив ворожу техніку. Задля ще кращої підготовки бригаду відправили на місяць у Німеччину для проходження відповідних курсів навчання, які пов’язані з опануванням нової військової техніки. Після повернення в Україну бригада продовжила військову службу та була направлена на Донецький напрямок. Наші захисники завдавали ударів окупаційним військам, внаслідок чого останні зазнали значних втрат у живій силі та техніці у місті Бахмут та на його околицях.

Лілія Станіславівна, мама Дмитра, зі сльозами на очах розповідає: «Дімочка був мужнім та сміливим, ніколи не відступав від цілі. Навіть коли ще вчився у школі, інколи казав, що хотів би бути військовим, йому подобалась форма. Його одна мрія здійснилася – Дімочка військовий. Але ми ніколи не могли подумати, що саме така форма принесе нам стільки болю та страждань. Його привезли і … Він одягнений у форму, яку уже не скине…» «Коли ми говорили по телефону, він завжди розповідав, що коли закінчиться війна, то хоче створити якийсь бізнес: відкрити кафе або більярдну і саме у Красилові. Ми навіть купили будинок у селі Волиця Красилівської громади, щоб Дімочка разом зі своєю сім’єю там проживав, щоб там бігав їхній з Вікторією син Марк», – доповнює мама.

«Діма ніколи не жалівся чи йому важко, чи йому чогось не вистачає. Від початку нашого знайомства завжди був на позитиві, завжди усіх веселив. Побратими його теж за це любили, адже Діма таким чином підіймав бойовий дух. Як тільки з ним познайомились, то відразу покохали один одного. Ми не встигли узаконити наші стосунки, лише повінчалися. Але для мене він – мій чоловік», – розповідає дружина Вікторія.

Дмитро не був єдиною дитиною в сім’ї, у нього був ще старший брат Владислав, який завжди показував приклад у всьому. З дитинства хлопці були дружніми, завжди підтримували та допомагали один одному. Владислав Олегович з початку повномасштабного вторгнення, як і усі чоловіки сім’ї Ковалевських, також став на захист держави. Мужні захисники сім’ї Ковалевських завжди були на зв’язку, та в разі чого знали, хто де знаходиться та на яких позиціях.

За період військової служби Дмитро Олегович отримав 3 сильні контузії. Мужній захисник нікому з рідних про це не розповідав, аби вони не хвилювалися. Ще після другої контузії у захисника почалися сильні болі у голові. Побратими просили Дмитра йти в шпиталь, але той навідріз відмовлявся. Просили і командирів, аби ті відправили військового на обстеження, але відповідь теж шокувала: «Він не хоче, значить нічого страшного». Через сильні болі у голові і несприятливі погодні умови хлопець сильно застудив голову. Знову важкі бої, обстріли, 3-тя контузія, яка для Дмитра стала фатальною. Військовий потрапив до шпиталю, де переніс обширний інсульт на ногах, але головним болям лікарі не надто приділили увагу. Як виявилось згодом, у хлопця було запалення кори головного мозку. На превеликий жаль, Дмитро знепритомнів. 9 березня о 5-й годині ранку у хлопця сталася клінічна смерть. Лікарям вдалося реанімувати військового, але він так і не приходив до тями.

Зі слів мами: «Ми телефонували до Діми, але спочатку ніхто не брав слухавки. Та одного дня ми все ж таки додзвонилися, слухавку взяла медсестра, яка почала кричати: «Чого ви телефонуєте?» Невдовзі слухавку взяв лікар, який повідомив, що у мого сина клінічна смерть, і він у комі. Ми усіма силами намагалися вмовити лікарів шпиталю, аби переправити Дмитра до іншої клініки, навіть пропонували, що організуємо вертоліт, але лікарі не давали згоди. Відчуття, що вони не хотіли, аби він вижив, вони нічого не робили та казали: «Його не врятувати». Перебуваючи у комі 4 доби мій синочок так і не прийшов до тями. Він помер… Це дуже важка для нас травма. Нам дуже не вистачає Дмитра. Можливо, його можна було врятувати, якби він про це не мовчав раніше, щоб лікарі вчасно надали допомогу».

Йому б ще жити і жити, будувати плани та реалізовувати свої можливості. Але 12 березня внаслідок отриманих травм та ускладнень Герой помер у шпиталі.

За життя військовослужбовець Дмитро Ковалевський був відзначений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних сил України – «Золотий хрест». 24 листопада 2023 року командиром військової частини А7281 був нагороджений почесною нагородою «За доблесть».

У Дмитра Ковалевського залишились мама, тато, брат, син та дружина, які сильно сумують та бережуть пам’ять у своїх серцях. Поховали військового на Алеї Слави міського кладовища в місті Красилові Хмельницької області.

За вірність військовій присязі, особисту мужність, самовідданість та героїзм, проявлені під час виконання бойових завдань, забезпечення суверенітету і територіальної цілісності України під час російсько-української війни, 8 вересня 2024 року міський голова Ніла Островська вручила нагрудний знак «Почесний громадянин Красилівської міської територіальної громади» рідним загиблого Дмитра Ковалевського.

Вічна пам’ять Герою!