ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА!

Сьогодні, 21 вересня, виповнюється перша річниця від дня, коли в запеклому бою з ворогом обірвалося життя нашого краянина, вірного сина України – старшого солдата Віталія Раїнчука. Цей день є скорботною датою для громади Красилівщини, адже ми втратили справжнього Героя.

У цей скорботний день міський голова Ніла ОСТРОВСЬКА разом із секретарем міської ради Іриною МОРОЗОВИЧ та рідними Захисника відвідали його могилу. Вони поклали квіти та вшанували пам’ять Воїна хвилиною мовчання, віддаючи шану його мужності та самопожертві.

Віталій Раїнчук народився 28 квітня 1972 року. З дитинства він вирізнявся розумом, чуйністю та наполегливістю. Був старанним помічником для рідних, завжди готовим відгукнутися на будь-яке прохання. Навчався юнак у Красилівській загальноосвітній школі №4, де вчителі постійно відзначали його досягнення. Віталій брав активну участь у шкільному житті, був здібним, талановитим та харизматичним учнем.

Після закінчення 8 класів, у 1987 році, Віталій вступив до Львівського електротехнікуму зв’язку, здобувши професію техніка електрозв’язку. У червні 1991 року був призваний на строкову службу до Військово-морського флоту СРСР. Після служби, у 1993 році, повернувся до рідного Красилова. У цей період він почав займатися східними єдиноборствами, зокрема УШУ, під керівництвом досвідченого тренера Олега Андрійовича Скрипнюка. Спорт не лише загартовував його характер, але й виховував наполегливість і силу волі, а тренер став для нього наставником і другом.

«Гарний, рухливий, веселий, енергійний, запальний і позитивний» – таким його запам’ятала дружина. Їхнє знайомство відбулося на весіллі брата Віталія. Це було кохання з першого погляду, яке тривало 30 років подружнього життя. Після знайомства вони почали спілкуватися, зустрічатися, і незабаром одружилися. Віталій, маючи «золоті руки», багато працював за кордоном, переважно на будівництвах, щоб забезпечити свою сім’ю. У 1996 році народився їхній первісток, син Павло, а в 2000 році – донька Олександра. Віталій багато працював, але завжди знаходив час для родини, облаштовував будинок та дбав про дітей. У 2012 році народилася третя донька, Анастасія, а в 2014 – четверта, Агнія. Він мріяв про велику та щасливу сім’ю, і ця мрія здійснилася. Незважаючи на численні поїздки, він був найкращим батьком, допомагав дітям з навчанням, проводив з ними час.

Віталій з юних літ захоплювався садівництвом, мріяв про власний садок та деревообробний цех. Він любив ліс, малювати, працювати з деревом. Частину своїх планів реалізував: створив міцну сім’ю, збудував будинок. Однак подальші мрії не дали здійснитися війні.

З початком повномасштабного вторгнення, Віталій негайно повернувся з-за кордону. Разом з іншими добровольцями створив місцеве формування «Ярило» Красилівської громади. Згодом, у 2023 році, він добровільно виявив бажання проходити військову службу на передовій. Пройшов місячні військові навчання з керування безпілотниками (FPV дронами) у Мукачеві. У квітні 2023 року його було направлено на Запорізький напрямок.

Віталій служив у взводі безпілотних авіаційних комплексів 128-ї Окремої Гірсько-штурмової бригади. Він був прикладом для побратимів, швидко опановував нове. Навіть на фронті він не забував про своє захоплення малюванням, розробивши ескіз для емблеми батальйону, який згодом використали для шевронів та прапора. Був нагороджений медаллю «За службу державі», «Золотим хрестом» та іншими відзнаками. Попри нагороди, він завжди казав: «Ти збирай, а після Перемоги ми їх дістанемо».

21 вересня 2024 року, виконуючи бойове завдання на Запорізькому напрямку, старший навідник з позивним «RAIN» – Віталій Раїнчук – загинув. Ця звістка стала шоком для його близьких, адже він обіцяв повернутися. Це єдина обіцянка, яку він порушив за 30 років їхнього спільного життя.

Поховали військового на Алеї Слави міського кладовища в місті Красилові. Його брат Іван згадує його як щирого, справжнього, душу компанії, справжнього патріота. Діти розповідають про нього як про люблячого, турботливого батька, який завжди цінував сім’ю, вчив їх бути вільними, висловлювати власну думку. Його любов до онука була безмежною. Втрата Віталія – непоправна, але його подвиг назавжди залишиться у пам’яті вдячних жителів громади, нагадуючи про ціну свободи та незалежності нашої держави.

Вічна слава та шана Захиснику!