ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА!

Сьогодні, 12 червня, минає перша річниця з дня загибелі жителя міста Красилів, Воїна, який захищав Україну до останнього подиху – солдата Артема МОЛОДЧАНОГО.

У цей скорботний день секретар міської ради Ірина МОРОЗОВИЧ разом із рідними та друзями Захисника відвідали його могилу, поклали квіти та вшанували пам’ять Героя хвилиною мовчання.

Народився Чан Артем Аркадійович 10 травня 1985 року в місті Ростові-на-Дону. Коли Артему було три роки, його родина переїхала до міста Красилова. Цей переїзд відкрив у майбутньому для нього нові горизонти: нових друзів, нові знання, нові емоції, цікаві місця. Мама, Олена Миколаївна, завжди була поруч, підтримуючи Артема у всіх його починаннях. Вони проводили багато часу разом, пізнаючи світ через розмови, читання книжок, гуляння міським парком та споглядання за природою. Артем любив проводити час з старшим братом та друзями на вулиці, граючи у футбол, ганяючи на велосипеді, будуючи схованки з гілок й організовуючи різноманітні пригоди.
Життя Артема було наповнене любов’ю та підтримкою з боку матері та старшого брата Таіра (1981 р.н). Вони разом навчалися цінувати сімейні зв’язки і разом долати життєві виклики. Дитинство залишило чимало яскравих та позитивних вражень.
Навчався хлопчик в Красилівській загальноосвітній школі I-III ступенів №1 з 1991 до 2002 року. Цей період був визначальним для нього: він знайшов багато друзів серед ровесників, здобув не лише знання, а й навички, які стали важливими в подальшому житті.
А ось як згадує спільні шкільні роки Віктор Грохольський, однокласник та шкільний друг Артема.
«Пам’ятаю Артема ще з четвертого класу. Він тоді прийшов новеньким. Стояв із портфелем біля дверей. Ми виходили з класу, знайомились. Уже тоді було зрозуміло, що це не проста людина — спокійний, але впевнений у собі. Ми швидко знайшли спільну мову. Артем завжди був лідером. Він мав свою думку і вмів її відстоювти. При цьому завжди поважав учителів. Навіть коли хтось із нас заважав на уроці, він міг сперечатися з нами, — але не «здавав» нікого. Навпаки, міг узяти частину відповідальності на себе, поговорити з учителем і пояснити все по-своєму. Він завжди був за справедливість. Навіть у складних ситуаціях наполягав на своєму. Пам’ятаю, як у 14 років був випадок з одним викладачем, який поводився неадекватно: кричав, здається, чи кидався чимось без причини. Не всі тоді розуміли, що це неправильно, але Артем розумів. І пізніше, перед новим уроком, він пішов до нього і прямо, по-дорослому пояснив, що так себе поводити не можна. Він міг сказати правду навіть старшим, коли це було важливо. Такий він був характерний і справедливий.
Артем був фізично обдарований і завжди в хорошій формі. Якось на районних змаганнях треба було терміново когось замінити в стрибках у висоту. Артем ніколи не тренувався спеціально, але погодився і… взяв перше місце. Це теж про нього — зробити, коли інші не впевнені. Після школи ми бачилися не раз. Він завжди приходив на зустрічі. Навіть приїжджав з іншого міста. Артем був надійним і дуже чутливим до несправедливості. Ми втратили людину, яка завжди була справжньою».
Після закінчення 11-ти класів юнак вирішив продовжити свою освіту і вступив на заочну форму навчання у Київську державну академію водного транспорту імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Там Артем здобув професію юриста, яка відкрила перед ним нові можливості. Це навчання стало важливим етапом у його житті, допомогло реалізувати його професійні амбіції та набути знання в правозахисній сфері.
Оскільки Артем навчався на заочній формі, то у 2002-у вирішив виїхати за кордон на заробітки. Це стало новим викликом для нього, бо він покидав рідний дім і знайомий світ, прагнучи знайти нові можливості для розвитку. І саме цей етап став важливим у його житті. Дозволив отримати новий досвід, нові враження, розширити коло спілкування.
2004-й рік ознаменувався проявом української волі. «Помаранчева революція» не пройшла осторонь нашого Героя. Він повернувся на Батьківщину, щоб його голос був почутий. І це була його принципова позиція. Валентина Черкасова, заступник керівника Бережанського районного виборчого штабу Віктора Ющенка, розповідає таке:
“Ми не були близькими друзями, але доля звела мене з Артемом за дуже складних обставин. В час “Помаранчевої революції”, коли народ так потужно і непохитно став на захист своєї свободи, свого вибору, ми, активісти виборчих штабів Віктора Ющенка, пильнували кожен голос, кожен бюлетень на виборчих дільницях. Молоді активісти, студенти, приходили добровільно спостерігачами та членами виборчих комісій, не боячись бути відрахованими з навчальних закладів. Серед цієї молоді був і Артем. Сміливий, непохитний правдолюб. Він мав свою принципову позицію і завжди її відстоював. На нього можна було покладатись за будь-яких обставин. Доручаючи йому будь – яке завдання, я завжди знала, що воно буде виконане, не зважаючи ні на що. Таким він залишався до останку. Шукав істину і справедливість, захищав Україну. Тепер залишається лише згадувати про нього і пам’ятати не тільки про загибель, а й про те, заради чого він жив – волю, правду, свободу!”

А потім знову закордоння.
Цього разу Артем опинився в Італії, де розпочав новий етап життя. Спочатку він влаштувався на роботу, що дало йому можливість не лише забезпечити себе фінансово, але й отримати важливі життєві уроки.

Із спогадів т. Лілії: «Артемчик дуже добре куховарив. Цьому ремеслу він навчився саме в Італії. У нього був такий принцип: якщо щось робити то робити якісно. Або не робити взагалі. І тому він, будучи в Італії, закінчив курси при Мішленівському ресторані. Які смачні страви він готувив! Пам’ятаю, як влітку 2019-го року ми зібралися всією родиною. І наші хлопці (Артем і Таір, який, до речі, мав хороші кулінарні здібності) влаштували нам апетитне паті!!!
Варто сказати, що для того, щоб добре розуміти, говорити, читати італійською, Артем пішов в італійську школу. Так, не на мовні курси, а в початкову школу!»

Під час перебування в Італії Артем познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною. Утворивши люблячий союз, разом виховували сина Артура від першого шлюбу Тетяни. Після кількох років цивільного шлюбу пара вирішила узаконити свої стосунки. Саме тоді Артем вирішив змінити своє прізвище, взявши прізвище дружини «Молодчаний». Це рішення стало символом їхнього зобов’язання одне перед одним та щирим бажанням побудувати спільне майбутнє. Вони були щасливою, люблячою сім’єю. Артем був добрим чоловіком для своєї Тетяни і уважним батьком для Артура. Їх почуття з роками тільки міцніли.

Артем продовжував шукати своє місце в житті, використовуючи накопичений досвід та знання. У 2018 р. він переїхав до Німеччини. Здавалося, все налагоджується, однак життя підкинуло Артему важке випробування: у 2020-у році помер його рідний брат Таір. Ця втрата стала для нього сильним ударом. І Артем вирішує назавжди повернутися на малу Батьківщину. Він відчував, що саме в рідному місті йому потрібно бути, щоб підтримати родину.

Та невдовзі в двері постукала нова біда – війна. Коли постала необхідність стати на захист України, Артем зробив це без вагань. Дружина Тетяна підтримала мужнє рішення чоловіка піти захищати свою Батьківщину, хоч їй дуже важко це далося.
Вони постійно були на зв’язку. Тетяна підтримувала Артема добрим словом, своєю вірою, що він повернеться. І вони знову будуть разом. Та не судилося…
А як боліло материнське серце, коли єдиний вже син став у стрій.

Зі спогадів мами Героя:

«Коли я згадую про дитинство Артема, моє серце наповнюється радістю. Він був таким яскравим, допитливим і сповненим життя. Кожен його день був збагачений відкриттями, а мрії не знали меж. Син швидко подорослішав, став самостійним молодим чоловіком, який знає, чого хоче, і завжди прагне більше. Але війна забрала нашого хлопчика, забрала його мрії. Я дивлюся на його фотокартки і бачу, як сильно він любив життя. Він завжди казав бабусі (Раїса Ісаківна 1934 р.н.), щоб вона його дочекалася з війни. І вона дочекалася. Але якою важкою була ця зустріч. Як їй важко було усвідомити те, що онука немає. Тепер Артем оберігає нас з небес. Мені залишається лише пам’ять та молитва за його світлу душу. Мій син назавжди житиме в моєму серці, в моїх спогадах. Його сміливість та готовність боротися за інших ніколи не зітруться з моєї пам’яті».

Свій бойовий шлях Артем Аркадійович розпочав 27 травня 2024 року, підписавши контракт з 14-ю окремою механізованою бригадою імені князя Романа Великого. В подальшому службу проходив у 77-й окремій аеромобільній Наддніпрянській бригаді на посаді гранатометника. На початку служби мужній захисник пройшов військові навчання в Рівненській області, що підготувало його до подальших викликів.
Невдовзі Артема направили на Куп’янський напрямок, де він перебував близько місяця. 01 липня 2024 року його відправили на проходження курсу підготовки командирів відділень механізованих підрозділів (за 10-ти денним терміном навчання). Після завершення курсу 11 липня 2024 року захисник із позивним «Чан» повернувся до побратимів на Куп’янський напрямок, де його призначили старшим групи. У його підпорядкуванні було 12 осіб. Лідерські якості та відданість військовій справі стали прикладом для побратимів.
20 липня 2024 року Артем отримав вибухову травму в районі населеного пункту Новоселівське Луганської області. До закінчення виконання бойового завдання ні про яку медичну допомогу мова йти не могла. Адже «нуль» – це зона цілодобового військового зіткнення. Тому після поранення на полі бою у пригоді ставали лише особисті знання та вміння у наданні першої медичної допомоги. Ще цілих три доби Артем із складним поранення залишався в зоні бойових дій, проявляючи стійкість та відвагу. Коли йому вдалося дістатися до місця їх базування був ушпиталений до лікарні міста Ізюм. Де йому і провели оперативне втручання.
На жаль, після операції виникли ускладнення і Артема перевели до лікарні в місті Чугуїв Харківської області, де він переніс ще одну операцію. Варто сказати, що між двома операціями Артем знову був на передовій, виконуючи бойові завдання. Цей період був складним для Артема. Але він залишався сильним і мужнім, підтримуючи не лише себе, а й дух своїх побратимів.
Після тривалих лікувань захисник продовжив свою службу, мужньо та безстрашно протистояв ворогу. Він брав участь в обороні під Куп’янськом, де провів загалом один рік, постійно демонструючи відвагу та рішучість.
У квітні 2025 року Артема перевели до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Це нове призначення стало ще одним викликом у його військовій кар’єрі. Але він готовий був продовжити боротьбу за Україну, використовуючи набуті навички та досвід. Його відданість справі та побратимам залишалась незмінною, що підкреслювало його силу духу в умовах війни.
Загинув Артем 12 червня 2025 року внаслідок удару FPV-дрона, завданого збройними формуваннями рф під час виконання свого військового обов’язку, приймаючи безпосередню участь у бойових діях в районі населеного пункту Переїзне Бахмутського району на Донеччині. Україна втратила свого вірного сина, гранатометника штурмового спеціалізованого відділення штурмового спеціалізованого взводу штурмової спеціалізованої роти військової частини А4267.

Зі спогадів побратимів: «Артем «Чан» був нашим командиром майже рік. І ми завжди ним пишались. Він, отримавши завдання командування, не просто його виконував, а до дрібниць продумував деталі виконання. Ми разом реалізовували надскладні військові операції. Він завжди думав про життя своїх підлеглих. Виводив нас зі складних ситуацій. Потім ми аналізували і дякували Артему, що живі. Інколи навіть не вірилося, що ми змогли виконати поставлену задачу без втрат. І в цьому ми завдячували Артему».
«Кожного разу, коли йшли на завдання Артем «Чан» наказував нам: Якщо зі мною станеться непоправне подзвоніть Мамі і скажіть: вибач Мамусічка (так він завжди називав свою Маму) за завданий біль і сльози. І дякую, моя рідненька, за життя, яке ти мені подарувала».

Ця втрата стала великим горем не лише для рідних, а й для його побратимів та всього підрозділу.
«Він був справжнім воїном – спокійним, рішучим, незламним. Завжди попереду, завжди там, де найважче. До кінця залишався воїном, – розповіли побратими. Світла пам’ять Герою – Артему».
Його відвага та самовідданість залишаться в пам’яті тих, хто служив поруч. Артем Аркадійович увійшов в історію як герой, який боровся за свободу та незалежність України до останнього подиху. Його пам’ять житиме в серцях тих, хто любив і поважав його.
Герою назавжди 40…
Поховали Воїна на Алеї Слави міського кладовища.
У нього залишились: мама Олена Миколаївна, бабуся Раїса Ісаківна, дружина Тетяна, син дружини Артур, тітка Ліля, двоюрідні сестрички Інеса та Анастасія.

Сьогодні, у день роковин загибелі, ми не лише сумуємо, а й дякуємо. Дякуємо за стійкість, за відвагу, за готовність боротися до останнього заради майбутнього своєї країни. Нехай пам’ять про Захисника буде вічною, а його ім’я назавжди залишається серед тих, хто своєю жертовністю наближав нашу Перемогу.

Вічна слава та шана Артему Молодчаному!