ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА

Сьогодні, 26 жовтня, минає перша річниця з дня загибелі нашого земляка – молодшого сержанта Олександра МАЛИНЕЦЬКОГО, який віддав своє життя за незалежність і свободу України. Він був справжнім патріотом, чиє ім’я навічно вписане в історію нашої держави.

У цей день міський голова Ніла ОСТРОВСЬКА (Ніла Островська) разом із секретарем міської ради Іриною МОРОЗОВИЧ відвідали місце поховання Захисника, вклонилися його світлій пам’яті, поклали квіти та вшанували його життя хвилиною мовчання. Це важливий акт пам’яті та поваги до подвигу Олександра Малинецького.

Народився Захисник 21 квітня 1990 року в місті Красилів Хмельницької області. У рідному місті пройшло його дитинство, промайнули і шкільні роки. Мама загиблого, Світлана Олександрівна, згадує: «У моїй пам’яті щоразу виринають щасливі миті дитинства, деталі, що зараз стають особливо зворушливими. Хочеться згадати кожну хвилину, коли у моїх синів було безтурботне дитинство. Коли я вийшла заміж, народився Олександр — привітний, життєрадісний, дружній, з невимовно красивою посмішкою, завжди з легкістю знайомився з людьми, завойовував прихильність оточення. Проте подружнє життя тривало не довго. Через деякий час я знову вийшла заміж, і від другого шлюбу народився Сергійко. Хлопчики зростали дружними. Завжди і всюди ходили разом. Ніколи б не могла подумати, що їх дитячі ігри у війну, де вони бігали з іграшковими автоматами та поверталися щасливими, стануть реальністю…».

У 1996 році Олександр пішов у перший клас Красилівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №5 (нині Красилівський ліцей №5). Навчався посередньо, проте друзів мав вдосталь. Завжди всім приходив на допомогу та часто свої справи відкладав на потім. З 2000 року продовжив базову загальну середню освіту в Красилівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №4 (на сьогодні – Красилівська гімназія № 4 імені Петра Кізюна).

Олександр змалечку був дуже охайним, завжди підтримував порядок та чистоту. Попри те, що хлопець любив відпочинок, він ніколи не боявся праці і мав великі плани на майбутнє. Крок за кроком йшов до їх реалізації, тому після закінченню 9 класів з 2005 року по 2008 рік навчався в Державному професійно-технічному навчальному закладі «Красилівський професійний ліцей», де здобув професію штукатура, лицювальника-плиточника, маляра. Юнак був досить старанним учнем.

Під час навчання проходив практику в Красилівській пересувній механізованій колоні, а після закінчення професійного ліцею влаштувався туди працювати. Разом з колективом підприємства будував будівлі не лише в рідному місті, а й в області. Пізніше перейшов на роботу в приватне підприємство «Елізія Плюс», що знаходилось у селі Веселівка Хмельницької області.

18 червня 2016 року, як і всі молоді хлопці, був призваний на проходження строкової військової служби в прикордонний загін «Сокиряни» Чернівецького прикордонного загону. Згодом солдата Малинецького Олександра Олександровича перевели в Красної́льськ. У кінці жовтня 2017 року молодшого інспектора прикордонної служби 3-ї категорії – дозиметриста 3-ї групи молодших інспекторів прикордонної служби 2-го відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби «Красної́льськ» ІІІ категорії (тип Б) було звільнено зі строкової військової служби у запас Збройних Сил України.

Повернувшись зі служби у рідне місто, влаштувався працювати в товариство з обмеженою відповідальністю «МАНН+ХУММЕЛЬ ФІЛЬТРЕЙШН ТЕКНОЛОДЖІ УКРАЇНА» (Завод Filtron). Рідний брат Сергій, також вирішив, що проходитиме строкову службу. Тому, коли розпочався осінній призов юнаків у 2017 році, відправився на службу у місто Львів. Згодом його було переведено в Тернопіль, де Сергій підписав контракт. З початком повномасштабного вторгнення молодого солдата направили в Гостомель, потім Луганську, Донецьку (Зайцево) області. Він захищає Батьківщину до тепер.

Здавалося життя набирає обертів. Олександр ходив на роботу, мав багато нереалізованих планів та мрій – діти, дружина, сім’я… Однак це все реалізувати не вдалось. Війна…

У травні 2022 року Олександр отримав повістку на проходження військової служби. Пройшовши всі відповідні комісії був направлений у 1-шу Галицько-Волинську радіотехнічну бригаду військової частини А4324 в підрозділ Протиповітряної оборони Старокостянтинова. У цьому підрозділі Олександр перебував майже 2 роки. За цей час захисник реалізував одну із мрій – відкрив кав’ярню у Хмельницькому. Його думки були лише про єдине «скоро закінчиться війна».

5 березня 2024 року Олександра було направлено у Львівську область, де мав проходити військові навчання. Через певні причини 8 березня 2024 року бригаду відправили в селище Малинівка Харківської області. Через деякий час їх передислокували в село Яблунівка Донецької області, де військові проходили бойову підготовку. Разом зі зміною місця військової служби змінилась також військова частина та бригада. Молодшого сержанта було спрямовано у 225-й окремий штурмовий батальйон (225 ОШБ) 67-ї окремої механізованої бригади (67 ОМБр) військової частини А7400. Там він обіймав посаду стрілець-санітар, командир 1-го штурмового відділення 1-го штурмового взводу 1-ї штурмової роти.

Після цього бригада передислокувалася на полігон в місто Часів Яр Донецької області. У квітні 2024 року на тому ж полігоні захисник отримав вогневе поранення правої сторони грудної клітки та був направлений в санаторій міста Черкаси. Лікування було тривалим, але 18 квітня 2024 року лікарі все-таки на декілька днів відпустили захисника додому. Після місяця лікування Олександр повернувся назад у стрій.

18 травня 2024 року військового направили в місто Слов’янськ Донецької області, де він розпочав заново проходити військово-лікарську комісію. 25 травня того ж року захисник повернувся на позиції в Малинівку і Яблунівку. Звідти він зателефонував рідним та повідомив, що знайшов усі речі окрім бронежилета та каски – вони, на жаль, згоріли. Однак бойовий дух Олександра палав. Він все дужче ненавидів ворога, котрий увірвався на рідну землю. Його вірністю військовій присязі, незламністю, силою духу й патріотизмом пишались усі. А найголовніше, що за свою Батьківщину та сім’ю він був готовий стояти до останнього. Однак 31 травня 2024 року отримав друге поранення – рвана рана лівої гомілки ноги. Захисника відразу відправили в госпіталь міста Лозове Харківської області. На щастя куля пройшла крізь м’язи та не заділа кісток, але були інші ускладнення.

1 червня 2024 року Олександр зателефонував рідним та повідомив, що їде у Міську клінічну лікарню № 6 міста Дніпра. Звідки військового перенаправили в Третю Черкаську міську лікарню швидкої медичної допомоги, де він перебував з 04 по 12 червня. Після повернення у військову частину 12 липня 2024 року захиснику надали триденну відпустку. Він відразу вирушив провідати рідних, адже він так за ними скучив. Ці 3 дні пройшли дуже швидко, Олександру потрібно було повертатися назад на службу.

Однак поранення, які раніше отримав військовослужбовець, давали про себе знати. З 17 липня захисник проходив тривалу реабілітацію в санаторії Черкас. Після чого знову повернувся на бойові завдання та був направлений на Курський напрямок.

Двоє рідних братів продовжували захищати Україну на найгарячіших напрямках фронту. Хоч і були у різних батальйонах, однак їх мрія була єдина — перемогти ненависного ворога. Сергій Малинецький, брат загиблого, розповідає: «Ми з братом понад усе любили свою Батьківщину, тож не дивно, що брат та я склали присягу на вірність народу України. Коли розпочалась війна, навіть і думки не було ховатись, тим паче виїжджати. Ми з Сашком із самого дитинства були, як одне ціле. Я як менший, часто щось повторював за братом. У нас навіть позивні однакові «Малина», тільки він був «Малина старший», а я «Малина менший». Коли 24 лютого 2022 року розпочалось велике вторгнення, я вже на той час проходив військову службу, тому мене та мою бригаду направили в Луганську область, згодом в Донецьку. Коли ж дізнався, що Саша теж має йти боронити рідну землю, я просив його, щоб він йшов у мою бригаду. Але він категорично відмовлявся. Ми щоразу з ним були на зв’язку. Навіть коли щось траплялося то між собою поговоримо, а мамі не розповідаємо, аби вона не хвилювалась. Сашко був патріотом своєї країни, відданим її народу та мав сильний дух воїна».

Світлана Олександрівна пригадує: «25 жовтня 2024 року він зателефонував та сказав: «Все добре, виїхали з того пекла. Доберусь то наберу, мам.». Жодного передчуття не було. Хоча я згадала пізніше, що напередодні, у вівторок (у ніч з 21 на 22 жовтня 2024 року) мені сон снився, …дорога і все у сірому болоті. Проте я значення цьому не придала. З сином на той час було все добре, якби ж я знала що 25 жовтня я почую його голос востаннє…

Всі інші дні він так і не телефонував, його номер був не в зоні доступу. Я заспокоювала себе тим, що немає зв’язку. Молодший син теж заспокоював та казав, що все добре. Та і не було коли думати про дурниці, роботи було вдосталь.

Однак 29 жовтня о 17:00 до мене на роботу прибули представники місцевого військкомату, які привезли прикре сповіщення та повідомили, що мій син загинув. У мене був шок. Вони підтвердили його загибель. Звичайно, я одразу зателефонувала сину, він ще нічого не знав. Почувши голос Сергія в мене в голові тільки одна фраза: «Саша загинув на війні». Не передати словами, як це було важко. Коли я сказала про загибель, була довга пауза і питання — «Звідки інформація?». Далі в мене все в тумані. Я до останнього не хотіла вірити. 30 жовтня я прийшла на роботу. Мене усі жаліли, казали аби я йшла додому. Всім відповідала «я не вірю, що він загинув». Мабуть, на той момент то була моя захисна реакція. Одні плачуть, а хтось як я спочатку у ступорі, а потім плач безперестанку.

Через деякий час ми від побратимів дізналися, що 26 жовтня 2024 року в населеному пункті Новоіванівка Курської області в наслідок мінометного обстрілу, отримав травми не сумісні з життям. Однак через сильні обстріли тіло вдалося евакуювати з поля бою лише на наступний день…

Сашуня дуже любив Україну та був вірним патріотом. Він не прагнув нагород хоча у нього було їх вдосталь.

Зі всіма військовими почестями поховали Захисника на Алеї Слави в місті Красилові.

За період військової служби Олександр Малинецький був нагороджений:
03 липня 2023 року – Грамотою від військової частини А4324;
29 листопада 2023 року – Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест».
Нагрудним знаком-медаллю «Ветеран війни – Учасник бойових дій;
16 лютого 2024 року відзнакою Міністерства оборони України Медаллю «Захиснику України».
За відданість рідній Батьківщині Указом Президента України від 16 вересня 2024 року № 633 молодшого сержанта МАЛИНЕЦЬКОГО Олександра Олександровича (посмертно) нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня, нагороду отримала мама – Малинецька Світлана Олександрівна 14 березня 2025 року.

Пам’ять про нього залишається у серцях жителів громади та зобов’язує нас бути гідними його подвигу. Ім’я Олександра Малинецького назавжди вписане в історію нашої держави. Вічна слава й шана Захиснику!