Вшанування пам’яті героя-земляка: історія життя та подвигу Сергія Олексійчука

25 серпня минає перша річниця від дня, коли загинув Сергій Олексійчук, відважний син України, захищаючи рідну землю від російських загарбників. У цей скорботний день міський голова Ніла Островська відвідала місце поховання Захисника, вклонилася його світлій пам’яті, поклала квіти та вшанувала життя Героя хвилиною мовчання.

Народився Сергій 6 жовтня 1978 року. Навчався у Красилівській загальноосвітній школі № 4, а згодом – у Чернелівській загальноосвітній школі. З дитинства хлопчик любив проводити час у селі Чернелівка, де проживали його бабуся та дідусь. Захоплювався риболовлею, полюванням, допомагав рідним по господарству. Його мама, Інна Павлівна, згадує його як спокійну, врівноважену дитину, яка любила охайність та порядок.

Після школи Сергій поїхав на заробітки, де одружився та народився його син Павло. Згодом родина повернулася в Україну, але через обставини знову виїжджала за кордон. Сергій завжди прагнув жити та працювати на своїй землі, приділяючи максимум уваги сину, якого навчав своїх захоплень.

«Мій Сергій був хорошим татом. Він добре піклувався про свого сина, а той завжди та всюди бігав за ним», – ділиться мама.

Сергій Олексійчук працював водієм, зокрема на молокозаводі у Красилові та возив вантажівки «АТБ» у Хмельницькому. Планував щасливе майбутнє для сина, але війна змінила всі його плани.

З перших днів повномасштабного вторгнення Сергій прагнув стати на захист України. 6 жовтня 2022 року він був призваний на військову службу. Незважаючи на давні травми спини, отримані у дитинстві, Сергій пройшов усі необхідні комісії та був направлений на навчання, а потім – на Миколаївщину для боротьби з ворогом. Служив у військовій частині А1965 501-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Під час виконання бойових завдань у Вовчанську, отримавши тиждень відпустки, Сергій приїхав додому. Він хотів провести якомога більше часу з рідними, ніби відчуваючи, що це остання зустріч. Його брат Микола згадує: «Я ніколи не бачив, щоб мій брат плакав, але коли одного разу я йому зателефонував через Вайбер – з його очей лилися сльози…» Сергій розповідав про втрати побратимів, про страх перед дронами, але ніколи не скаржився на важкість умов. Він повернувся до своїх хлопців, відмовляючись від демобілізації за станом здоров’я.

На початку серпня 2024 року бригаду Сергія було направлено до Курської області для виконання бойових завдань. 11 серпня 2024 року відбулася їхня остання телефонна розмова, а 13 серпня Сергій надіслав повідомлення: «Поки все добре». Згодом зв’язок з ним зник.

17 серпня мати звернулася до командира, але відповіді не отримала. 19 серпня – знову тиша. 21 серпня надійшов дзвінок: «Він хотів служити, вибачте, що не вберегли». Сергій отримав важкі поранення та опіки (понад 50% тіла) під час наступу в Курській області. 17 серпня його було госпіталізовано до Сум, а 19 серпня переведено до Києва через критичний стан. 25 серпня серце Героя зупинилося.

За видатну мужність, самовідданість та героїзм, проявлені під час захисту суверенітету України, 8 вересня 2024 року Сергій Олексійчук був посмертно нагороджений нагрудним знаком «Почесний громадянин Красилівської міської територіальної громади». Низький уклін перед подвигом Сергія Олексійчука, він назавжди залишиться прикладом сили та незламності українського духу.

Вічна слава та шана Захисникові!