Вшанування пам’яті Героя-земляка: історія життя Володимира Клименка

27 серпня минає перший рік від дня, коли війна забрала життя мужнього Захисника України, солдата Володимира Клименка. У цей скорботний день секретар міської ради Ірина Морозович, староста Кульчинівського старостинського округу Лариса Бабаніна та рідні Воїна відвідали його могилу. Вони поклали квіти на місці поховання та вшанували пам’ять героя хвилиною мовчання.

Володимир Клименко народився 1 березня 1978 року в селі Нижча Дубечня, що на Київщині. У дворічному віці він переїхав до села Северини на Хмельниччині разом із мамою, Галиною Герасимівною. Мати виховувала його самотужки, працюючи в колгоспі, і докладала максимум зусиль, аби син виріс гідною людиною. Навчався Володимир у Северинській та Вишнопільській школах. Хоч успіхи в навчанні були посередніми, він виявляв неабияку допитливість, особливо до техніки. Його захоплювали трактори та машини, він мріяв пов’язати своє майбутнє саме з ними. Друзі та однокласники любили його за доброту, дружелюбність і готовність допомогти.

Після школи, у 1995 році, Володимир вступив до Новоселицького професійно-технічного училища, де здобув фах тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва. Згодом отримав посвідчення тракториста в місті Любар. Після навчання він працював трактористом у фірмі «АТК», охоронцем, не боявся жодної роботи. У нього також була мрія знайти батька, якого він ніколи не знав. На жаль, пошуки були безуспішними, адже батько помер у 1991 році, не залишивши жодних слідів.

У 2014 році доля звела Володимира з майбутньою дружиною, медсестрою з його села. Їхні стосунки швидко розвивалися, і вже у 2015 році вони переїхали до села Кульчини на Хмельниччині. Там придбали будинок і почали спільне життя. Володимир знайшов роботу трактористом у ТОВ «Агрокрай». У 2016 році народилася їхня перша донька Лілія, а у 2019 – друга, Юля. Він був люблячим батьком і турботливим чоловіком, приділяючи багато часу дітям, навчаючи їх життєвих цінностей.

У 2023 році пішла з життя його мати, залишивши глибокий слід у його серці. Однак, незважаючи на це, Володимир залишався міцною опорою для своєї родини.

15 червня 2024 року Володимира мобілізували. Дружина згадує, що під час навчання він телефонував рідко, але після зарахування до 182-го окремого батальйону 122-ї бригади ТрО, намагався дзвонити хоча б на кілька хвилин, коли мав змогу. Він більше питав про дім та дівчат, розуміючи, як важко їм без нього.

21 серпня 2024 року Володимир вирушив на своє перше бойове завдання поблизу Красногорівки на Донеччині. 27 серпня з ним зник зв’язок, і його було оголошено зниклим безвісти. Майже рік родина жила в тривожному очікуванні. Лише 8 червня 2025 року, коли опублікували списки загиблих тіл на обмін, серед них виявилося ім’я Володимира Клименка. Збіг ДНК підтвердив найстрашніше: солдат загинув 27 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання.

7 липня 2025 року Красилівська громада гідно зустріла Героя, схиливши голови у жалобі. Володимира Клименка поховали з військовими почестями у рідному селі Кульчини.

Його пам’ять назавжди житиме в серцях дружини та двох доньок. Ми збережемо пам’ять про нього у нашій щоденній вірності Україні, за яку він віддав життя. Герої не йдуть – вони залишаються з нами.

Вічна слава та шана Володимиру Клименку!