Сьогодні, 30 серпня, минає перший рік з того дня, коли наша громада втратила свого Захисника, людину, чия мужність і відданість назавжди залишаться у наших серцях – солдата Валерія Давидуна. У першу річницю загибелі Воїна секретар міської ради Ірина Морозович разом із начальником відділу у справах ветеранів Романом ОЛІЙНИКОМ, старостою Волицького старостинського округу Валентиною СТОРОЖУК, односельцями та родиною Захисника відвідали його могилу, поклали квіти та вшанували пам’ять хвилиною мовчання. Валерій народився 3 лютого 1999 року в молодій селянській сім’ї. Мама Марія Андріївна виконувала обов’язки домогосподарки, виховуючи двох синів та пораючись коло чималенького господарства. Валерій був молодшим. Батько працював на всіх важких роботах, де тільки можна влаштуватись, щоб якось прогодувати сім’ю. Працювали, як мурашки, не покладаючи рук, щоб діти ні в чому не знали нестатків. Але, на жаль, у 2011 році раптово пішов з життя батько Юрій Петрович. Сім’я залишилась без годувальника і хлопчики стали своїй мамі найбільшою опорою. Їх вмілі руки потяглись до техніки, щоб трохи облегшити важку працю матері на землі. Зростали і навчались у Волицькій загальноосвітній школі. Про дитячий період нашого Героя згадує Олеся Сокол, його сестра і шкільна подруга: «В лікарняній палаті пробивалося сонячне проміння крізь жалюзі і настояне на ліках повітря. Від лагідного дотику сонячного промінця я відкрила повіки і побачила великі голубі очі, що дивилися на мене з таким співчуттям, з такою любов’ю, від якої стає дуже лячно. Біля мого лікарняного ліжка стояв братик Валерик. Мені було сім років, коли я перенесла операцію. Лікар сказав, що потрібно вставати і ходити. Було боляче і боязко. А тут прийшов мій Валерик. Радісний, сміливий і впевнений. Він сказав: «Не бійся, я з тобою, я тебе буду тримати за руку і захищати!». Я йому довіряла завжди. У 9 класі він заявив, що буде пожежником, щоб захищати всіх людей від вогняної стихії. Мріяв бути захисником. Як він пишався, коли був мобілізований до лав ЗСУ у 2018 році. Почувався справжнім воїном, справжнім захисником. Ми його часто жартома так і називали «Наш диво-Давидунчик». Часом наївний, надто довірливий, але завжди надійний, відданий, з відкритим серцем і неймовірних масштабів доброти. Мій брат був справжнім Захисником України і є для мене Героєм назавжди.» Школярем запам’ятався чемним, вихованим та відповідальним. «У Валери був потяг до ручної праці та дисципліни Захист України, – згадує директор школи Сторожук Віктор Петрович, – він любив майструвати, ремонтувати різне приладдя. Його робота по дереву «Георгій Переможець» брала участь у Всеукраїнському конкурсі «Об’єднаймося ж, брати мої!», де його виріб посів призове місце. У школі залишилися його дитячі роботи з вишивання та різьблення. Завжди з відповідальністю та повагою ставився до проведення патріотичних заходів, брав активну участь у вахті пам’яті на День пам’яті та примирення». Після школи обидва брати обрали робітничі професії. У 2016 році Валерій подався до м. Хмельницького навчатись на слюсаря–механіка у Професійно-технічному ліцеї №11. Після його завершення Валерія мобілізували до лав Збройних Сил України. Строкову службу проходив у військовій частині у м. Львів. Після армійської служби пішов працювати в охоронну службу магазину-маркету «АТБ» у м. Красилів. «Валерик був дуже доброю дитиною, – згадує його рідна тітка Давидун Іванна Андріївна, – всіх жалів, міг від себе відірвати, собі не купити, а комусь іншому щось треба – гроші знайде. Тільки починав жити. Дуже шкода. Усе обірвала клята війна. З перших днів війни Валерій став на захист України, її державності та суверенітету. Проходив службу у м. Старокостянтинів, в/ч. А0711, обслуговував РЕБ-машину. Прослужив два роки. За цей період одружився, народилася донечка Ліза, часто навідувався додому, до своєї сім’ї. Особливо гамірними були весняні дні, коли Валерій зі своїм другом-мотоблоком виходив на город, ретельно обробляв шматок за шматком рідну землю. Долинав голосочок-дзвіночок маленької донечки, щасливий тихий сміх дружини Валерії, гудів Валериковий мужній голос. Щасливі – подумала я. – Аби ж не війна… У липні 2024 року Валерія відправили спочатку до Донецької області, потім у м. Суми (1-е механізоване віділення 3-го механізованого взводу 6-ої механізованої роти 2-го механізованого батальйону військової частини А 4718), куди перевели нашого героя з досягненням 25-річного віку. 6 серпня 2024 року розпочалась операція ЗСУ на Курщині. Він з перших днів у боях на Курському напрямку. Та, на жаль, 30 серпня під час ворожої атаки Валерій загинув разом з побратимами. До рідних прийшла звістка про безвісти зниклого Давидуна Валерія Юрійовича. Тіло впізнати було неможливо. Тому рідна тітка з дядьком змушені були виїхати до м. Суми, щоб ідентифікувати свого небожа серед інших загиблих героїв. Але тіло було дуже понівеченим – довелося проводити експертизу для ідентифікації. Мама та старший брат Валерія здали аналізи для проведеня ДНК-тестів. Довгі сім місяців тривала робота патологоанатомів. В односельців жевріла надія: «Може, він живий, може, у полоні». Але дива не сталось. 17 квітня 2025 року Красилівська громада гідно зустріла Героя, схиливши голови у жалобі. Поховали Валерія Давидуна з військовими почестями у рідному селі Волиця. Схиляємо голови перед його відвагою та самопожертвою. Він залишив по собі світло, яке ніколи не згасне, і пам’ять, що житиме в серцях людей завжди. Вічна слава нашому Захисникові!