ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА

Сьогодні, 14 вересня, минає перша річниця від дня, коли, захищаючи Україну від російських окупантів, загинув відважний Захисник, наш краянин, солдат Василь ДЯЧУК. Він мешкав у селі Кульчини.

У першу річницю загибелі Героя міський голова Ніла Островська разом із секретарем міської ради Іриною Морозович, старостою Кульчинівського старостинського округу Ларисою Бабаніною, директором Кульчинівської гімназії та односельцями відвідали його могилу. Вони поклали квіти та вшанували пам’ять Василя Дячука хвилиною мовчання, віддаючи шану його подвигу.

Народився Воїн 31 грудня 1986 року. Невдовзі після народження, сім’я переїхала жити в Україну, до міста Хмельницький. Василь зростав розумним та завзятим хлопчиком, любив гратися з друзями та умів веселитися. «Навіть вчився літати на гойдалці», – згадує мама Тетяна, не приховуючи сліз. «Одного разу так долітався, що шрам залишився на все життя». Це свідчить про його дитячу безпосередність та жагу до життя.

Після закінчення школи, Василь вступив до Дунаєвецького професійного училища, де здобував фах автослюсаря. Однак, за спеціальністю так і не вдалося попрацювати. Доля завела його в інший бік – він влаштувався у пекарню «Насолода» в Хмельницькому на посаду пекаря. Це був період становлення та пошуку свого шляху.

У 2008 році наш Герой познайомився зі своєю майбутньою дружиною Катериною. Зустрілися вони у селі Скаржинці, що на Хмельниччині, де на той час вже проживав Василь із сім’єю. Катерина з теплом згадує Василя, розповідаючи, що він завоював її серце своїм уважним ставленням. «Він носив мене на руках (в прямому значенні цього слова), дарував квіти та подарунки», – згадує вона. У шлюбі в пари народився син Максим. Молодий батько надзвичайно обожнював свого сина. «У них був якийсь свій взаємозв’язок, що я навіть інколи ревнувала», – з усмішкою згадує Катерина. Василь також любив природу, зустрічі з друзями, риболовлю. Дуже любив музику, вправно танцював. Безмежно любив подорожувати, щоліта їздили із сім’єю на море. Він просто любив життя.

З дружиною вони прожили 14 років, але, на жаль, розлучилися. Після цього Василь повернувся жити до мами, яка на той час вже проживала в Кульчинах.

Та війна перекреслила всі його плани та мрії… Одного липневого дня Василя мобілізували. Спочатку він проходив навчання у місті Яворів Львівської області. Після розподілу був переведений у 59-у десантно-штурмову бригаду та відправлений на Донецький напрямок у Покровськ. Мамі телефонував завжди, коли була можливість, казав, що йому там важко. Тим більше, зі слів мами, у нього була хвора спина, що ускладнювало умови служби.

Але пробув він там, на жаль, недовго. Під час виконання бойового завдання Василь Дячук був важко поранений. Побратими намагалися всіма можливими силами його врятувати, але, на жаль, не змогли. 14 вересня Василь Дячук загинув від рук російських окупантів. Тетяна Антонівна, його мати, відчувала в той день, що сина вже немає. Це ще раз підтверджує, що материнське серце не обманеш.

18 вересня 2024 року жителі та гості громади навколішки зустріли полеглого Героя, мешканця села Кульчини, створивши живий коридор пам’яті. Ця подія стала свідченням глибокої поваги до його подвигу.

Поховали Василя Дячука на кладовищі села Кульчини. Його похорон – це трагічне нагадування про ціну, яку платить Україна за свою свободу.

Подвиг Героя не завершився разом із його життям – він продовжується в кожному Воїні, який сьогодні тримає оборону, і в кожному з нас, хто працює заради майбутнього України. Вічна слава та шана Захисникові!