Сьогодні, 22 серпня, минають перші роковини з того дня, коли своє життя, за волю та свободу України, віддав наш краянин – солдат Дмитро ФЕДОРЧУК.

У цей день міський голова Ніла ОСТРОВСЬКА та керуючий справами (секретар) виконавчого комітету міської ради Тетяна РОМАНЮК відвідали могилу Воїна, поклали квіти та вшанували його пам`ять хвилиною мовчання. 

Захисник народився 18 вересня 1985 року в місті Хмельницькому. Після народження сина сім’я вирішила переїхати на Красилівщину, в село Дубище. Батьки Дмитра поволі почали облаштовувати сімейне гніздечко, заводити господарство. Невдовзі у сім’ї народилася ще одна дитина – донечка Анна.  Дмитро часто допомагав батькам по господарству, бавився із сестрою, у вільний час біг із хлопцями грати у футбол або ловити рибу.
Навчання хлопчика проходило у Волицькій загальноосвітній школі I-III ступенів (Нині Волицька гімназія ім. Миколи Бойка). Навчався посередньо, хоч були роки, коли і шкільна наука давалося добре. Закінчивши 11 класів, у 2002 році спробував здобути пофесію кухаря у м. Хмельницькому. Та з навчанням в училищі не склалося і Дмитро змушений був залишити його так і не отримавши диплома.
Повернувшись у рідне село, юнак не бажав бути фінансово залежним від батьків, а навпаки, хотів їм допомагати. Тому в зовсім молодому віці пішов працювати на  Красилівський агрегатний завод. Оскільки з дитинства Дмитро був активним та любив грати у футбол, його прийняли до футбольної команди заводу ФК «КАЗ». За перемоги у змаганнях хлопець здобував чимало кубків та медалей, що давало стимул йти  далі. 
Його юність змінювалась на доросле, самостійне життя. У цей нелегкий час найбільшою підтримкою стала рідна тітка – Олена Григорівна (сестра мами). Вона була для хлопчини другою мамою, яка давала любов та турботу. Крім того, його підтримувала двоюрідна сестра Наталія, яку Дмитро вважав рідною. Вона завжди знаходила потрібні слова для втіхи брата, давала поради та допомагала в усьому.  
У травні 2008 року хлопець зустрів своє перше кохання. Йому дуже сподобалася красуня Марина. У листопаді того ж року молода пара зіграла весілля. Сімейне життя складалося добре. Вони були щасливі, завжди разом, цінували і підтримували одне одного. Через деякий час, чоловік змушений був звільнитися з агрегатного заводу. Він розумів, що без роботи важко жити, і згодом влаштувався працювати в ТОВ «Завод «Атонмаш». З часом Дмитро все ж таки повернувся на попереднє місце роботи. Керівництво Красилівського агрегатного заводу без вагань прийняло його назад. На цьому підприємстві і працював чоловік аж до самого призову.
Як  в дитинстві, так і в дорослому житті чоловік був товариським, мав багато друзів, які завжди говорили про нього лише хороше. Був безвідмовним, завжди допомагав, якщо хтось цього потребував. Сім’я Федорчуків радо приймала гостей у своєму домі. Любили, коли ті приходили із дітьми, а в хаті лунав сміх, і всім було весело.  Незважаючи на те, що мрія про власних дітей залишилася нездійсненою, Марина і Дмитро мали аж 14 похресників, яких дуже любили. У той час подружжя просто було щасливим.  Мріяли, що колись все буде, як вони того хочуть, але лютий 2022 змінив усі плани…

З початком повномасштабного вторгнення роботи на заводі стало ще більше. Багато хто з перших днів залишив роботу та став на захист Батьківщини. Керівництво не могло усіх відпустити, оскільки завод потребував молодої робочої сили у виготовленні важливих деталей для наших захисників. Дмитро щодня важко працював не покладаючи рук.  У березні 2024 року минуло 10 років роботи Дмитра на Красилівському агрегатному заводі. Він мріяв, що працюватиме й надалі, що війна скоро закінчиться. Але чоловік розумів, коли буде потрібно йти на захист своєї країни,  він це зробить без вагань.
29 квітня 2024 року Дмитру була вручена повістка, після якої він прибув до військкомату міста Красилова. Проте чоловіка відразу направили у Хмельницький, де відбувався розподіл мобілізованих у військові частини. Захисника було зараховано в 11-й Краматорський прикордонний загін Державної прикордонної служби України. 1 травня цього ж року підрозділ відправили на Волинь. За деякий час підрозділ відправили у Сарни, та невдовзі знову повернули на Волинь. Пізніше підрозділ розташовувався у Черкасах, де захисник проходив військову підготовку та здобув професію оператора переносного зенітно-ракетного комплексу (ПЗРК). Після місяця навчання підрозділ знову повернувся на Волинь. По дорозі у частину захисник разом із командиром вирушив на Хмельниччину, аби хоч трішечки побути біля дружини.
«Зранку, 17 липня, він зателефонував до мене, щоб його зустріти біля заправки поблизу  села Сушки. Я дуже зраділа, що він зміг відпроситися додому. За ці дні він хотів переробити усю роботу, з усіма зустрітися, аби попрощатися, бо  не встиг цього зробити раніше. Коли Діма був вдома та зайшов у кімнату, де на полицях лежали його медалі, грамоти, стояли кубки за досягнення у футболі, він запитав: «Чого ти не прибрала, я ж іду на війну скоро нові будуть?» 20 липня, він мав повертатись на Волинь, тоді обійнявши мене, промовив: «Не переживай, скоро зустрінемось», – пригадує дружина Марина Сергіївна.
Коли Діма повернувся на Волинь, підрозділ відразу направили у Вовчанськ Харківської області. Дмитро зателефонував рідним та попередив, що має йти на бойове завдання, аби вони не хвилювались.
З розповіді дружини: «Чоловік зателефонував та сказав, що 2 серпня має виходити на завдання, щоб я не хвилювалась. Важко було чекати знову на  його дзвінок. Я весь час телефонувала його сестрі Наталії, яка завжди підтримувала. Коли ж 11 серпня він зателефонував, на душі стало легше. Ми довго говорили, неодноразово просила, щоб зателефонувати через відеозв’язок, але він відмовлявся. Лише скидав фото. Одного разу при розмові він сказав: «Я пишу в блокноті маленькі записки: якщо мені судилось загинути, то щоб я не мучився, щоб тобі зразу сказали…» Мені від цього було моторошно, бо з перших днів, коли він пішов, були погані передчуття. 22 серпня зранку Дмитро скинув фото, після чого зателефонував та попередив, що о 22:00 знову вирушає на завдання. Тривога не полишала мене. Через часті тривоги у мене чутливий сон, а тієї ночі я міцно заснула. Прокинулась від того, що сильно завив собака, всередині мене ніби пронизало холодом відчуття «Діми немає». На годиннику була 05:30 ранку, і далі я не могла стулити очей. О 8-й ранку пролунав телефонний дзвінок, це була сестра одного із побратимів, яка першою промовила слова: «Хлопці заприсяглися один перед одним, якщо з кимось із них щось станеться, інший попередить рідних…», далі вона повідомила найстрашнішу для нас новину. Усі ці дні і дотепер мене найбільше підтримує рідна сестра Дмитра Анна із сім’єю, його тато Микола Станіславович, тітка Олена Григорівна, двоюрідна сестра Наталія. Вони багато у чому допомогли та допомагають. На жаль, мама Дмитра померла через хворобу та уже не дізнається, що її син Герой. Завжди на зв’язку побратими та їхні дружини. Велика вдячність їм усім за все».

22 серпня захищаючи Україну від російських окупантів на Харківщині захисник із позивним «Демон» віддав найцінніше – своє життя. Низький уклін воїну, якому назавжди 38 …
За вірність військовій присязі, особисту мужність, самовідданість та героїзм, проявлені під час виконання бойових завдань, забезпечення суверенітету і територіальної цілісності України під час російсько-української війни, 8 вересня 2024 року міський голова Ніла Островська вручила нагрудний знак «Почесний громадянин Красилівської міської територіальної громади» рідним загиблого Дмитра Федорчука. 

Його життя стало свідченням того, що справжній Воїн не знає страху, а лише відповідальність за свій народ і рідну землю.
 
Низько вклоняємось та висловлюємо щирі співчуття найріднішим Героя.

Вічна пам’ять і слава Дмитру Федорчуку!

« повернутися