Сьогодні, 27 вересня, минає перша річниця з дня загибелі нашого краянина – солдата Романа ЗАЙЦЯ, який заплатив найвищу ціну за незалежність та свободу нашої Батьківщини – власне життя. Цей день нагадує нам про подвиг та жертовність, яку проявляють українські герої.

У цей особливий день міський голова Ніла ОСТРОВСЬКА разом із секретарем міської ради Іриною МОРОЗОВИЧ відвідали місце поховання Захисника. Вони вклонилися його світлій пам’яті, поклали квіти та вшанували його життя хвилиною мовчання, віддаючи шану його мужності та відвазі. Ми пам’ятаємо кожного, хто боровся за нашу свободу.

Захисник народився 02 вересня 1995 року у місті Красилові, де пройшли його найкращі роки життя. Молоде подружнє життя батьків не склалося, тому Наталія Миколаївна разом із маленьким Ромою проживали у батьків мами. Хлопчик зростав активним, завжди мав багато друзів, демонструючи свою товариськість ще з дитинства. Його дитячі роки були сповнені радості та дружби.

«Ми усі називали Ромчика «Цар», адже він для нас був найголовніший. Коли йому було півтора року, я була змушена їхати на заробітки, залишивши Ромчика на своїх батьків. Я відчувала, що він буде слухняним та відповідальним. Пригадую, коли йому було 3 роки, він навіть допомагав у догляді за дідусем, моїм батьком. Він міг щось подати, принести. Я розуміла, що це невелика допомога, але йому 3, й у моїх очах це був дорослий та самостійний хлопець. Попри те, що я його народила у 17-річному віці, я неймовірно щаслива, що у мене був такий син. Ромчик був завжди добрим, люблячим, уважним, найкращим. Мені й досі не віриться, що його немає», – пригадує мама Наталія Миколаївна, ділячись теплими спогадами про свого сина-героя.

Згодом мама зустріла нове кохання, чудового хлопця Дмитра. Чоловік повністю замінив Ромчику тата, він піклувався про нього, ніби рідного. Завжди у всьому підтримував та допомагав, створюючи міцну та люблячу сім’ю, де Роман відчував себе справжнім сином.

«Це велика радість мати такого сина, як Рома. Коли ми із Наталею зустрілися та почали жити разом, я дуже полюбив хлопчика. Я бачив у ньому щось своє, близьке. Хоч я і не був кровно рідним, але Рома завжди казав «тато». Він зростав веселим, життєрадісним хлопчиком. У будь-якій ситуації телефонував і просив пораду чи допомогу. Він був для мене набагато більше, ніж син…», – розповідає тато, Дмитро Віталійович, підкреслюючи глибокий зв’язок, що склався між ними. Ця любов та підтримка стали основою його дорослого життя.

У 6-річному віці Роман пішов у перший клас Красилівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №3 (нині Красилівська гімназія №3). Навчався переважно «відмінно» і «добре», у школі ніколи не було проблем з дисципліною. Його всі знали та поважали. Оскільки батьки були завжди на роботі, то домашні завдання виконував самостійно, аби рідних не відривати. Хлопець був товариським та завжди збирав біля себе друзів, серед яких були не лише однолітки, а й старші та молодші, демонструючи свою популярність та відкритість.

Найбільшим захопленням юнака був спорт. Завжди на шкільних змаганнях чи естафетах хотів бути першим. Окрім школи, з 1-го по 3 клас Роман відвідував секції зі східного єдиноборства УШУ. Але цей вид спорту не приносив великого задоволення, тому наприкінці 3 класу хлопчик почав відвідувати секцію з гандболу. Роман був досить вимогливим до себе, і ця вимогливість давала гарні результати. На талановитого хлопця звернули увагу тренери відділення гандболу Броварського вищого училища фізичної культури. Отримавши пропозицію продовжити навчання та удосконалюватися в спортивній майстерності у цьому закладі освіти, він погодився. Порадившись з батьками й тренером, після закінчення 8 класу перебрався в Бровари. В училищі, окрім засвоєння шкільної програми 9-11-х класів, він цілеспрямовано займався гандболом. Його не лякали довгі та виснажливі тренування. Викладачі та тренери завжди хвалили юнака та казали, що він наділений ознаками чемпіона. Роман ніколи не здавався та націлював себе лише на краще та ще більше докладав зусиль. Коли Роман зайняв перше місце на змаганнях в Німеччині, ще у зовсім юному віці, то йому було присвоєно «Кандидата у майстри спорту».

Згодом у 2006 році у сім’ї Наталії та Дмитра народився ще один син – Богдан. Роман зрідка бачив брата, оскільки перебував далеко, проте любив його всім серцем. Його відданість родині завжди була на першому місці.

«У нас із Ромою значна різниця у віці, однак він був найкращим братом. Хоч у нас і не було спільних інтересів, але я знав, щоб не сталося, Рома завжди прийде мені на допомогу. Коли ж він пішов воювати, ми із розумінням поставилися до його вибору – він наш Захисник. Брат часто виходив на зв’язок, тримався бадьоро, завжди казав, що живий-здоровий, і не падав духом!» – розповідає Богдан, згадуючи брата з теплотою та гордістю.

У 2012 році, успішно завершивши навчання у БВУФК ( Броварське вище училище фізичної культури), здобув атестат про середню освіту. Не зважаючи на те, що кар’єра спортсмена майже сформована, Роман завжди прагнув здобути й вищу освіту. Тому після училища вступив до Львівського державного університету фізичної культури і спорту імені Івана Боберського, де навчався з 2012 – 2018 рр. на кафедрі спортивних та рекреаційних ігор (спортивна спеціалізація — гандбол). Окрім навчання, юнак неодноразово із командою «СКА-Львів» брав участь у змаганнях не лише в Україні, а й за її межами, демонструючи свою майстерність та відданість спорту.

У 2016 році в тому ж університеті Роман познайомився із красунею Анастасією. Тривалий час молоді люди спілкувалися, згодом почали зустрічатися. Роман познайомив дівчину зі своїми батьками та прагнув із нею збудувати щасливу сім’ю, планував майбутнє, сповнене любові та злагоди. Їхні стосунки розвивалися, обіцяючи довге та щасливе спільне життя.

Здавалося, життя стало спокійнішим, але Рома ніколи не залишав спорт, він завжди тримати себе у спортивній формі та продовжував їздити на змагання. Він неодноразовий переможець Універсіади Львівщини, бронзовий призер Універсіади України 2015 року, срібний призер Універсіади України 2017 року. Його спортивні досягнення свідчили про неабиякий талант та наполегливість.

Відтак після навчання у 2018 році хлопець нарешті повернувся у рідний Красилів. Деякі зі шкіл пропонували роботу вчителя або тренера з фізичної культури, але хлопець відмовлявся та, посміхаючись, відповідав: «Я ж їх заганяю, ще інсульт буде чи серце стане… не хочу такого». Довго у місті не затримався. Разом зі своєю дівчиною вирушили за кордон на заробітки, аби трішки підзаробити грошей для відкриття власного бізнесу. Проте у січні 2022 року молода пара повернулася на Батьківщину. Певний час кожен з них проживав у своїх містах, але це тривало не довго. Анастасія та Роман не могли один без одного. Вони хотіли бути поряд кожнісіньку хвилину. Закохані любили життя, вони кохали та мріяли про щасливе майбутнє, міцну сім’ю, яка буде прикладом для кожного. Але повномасштабне вторгнення внесло свої корективи у життя молодої пари, змінивши їхні плани та сподівання, але не згасивши любов.

Восени 2022 року після 4-х років палкого кохання Роман зробив своїй коханій пропозицію. Анастасія, звичайно, погодилася, адже вони кохали один одного та прагнули завжди бути поряд, будуючи спільне майбутнє.

Згодом пара переїхала в Хмельницький, у власну квартиру, де проживали певний час. Дізнавшись, що їх кохання збільшиться, вони раділи цьому та з нетерпінням чекали на свого синочка. Після 6 років гармонійних відносин у 2023 році молоді закохані вирішили узаконити свої стосунки. Того ж року в сім’ї Романа і Анастасії народився синочок Данило, який так схожий на татуся. Чоловік був на найвищій сходинці від щастя, адже кохана дружина подарувала йому спадкоємця. Рома завжди повторював, що Данило – це мамина врода, а татова харизма, що синочок – це єдине ціле їх сім’ї, у якому зібрано все від Роми, Анастасії і самого Данила. Народження сина стало для нього найвищою нагородою.

Після народження синочка сім’я вирішила певний час пожити у більш спокійному місті, адже ворог не давав спокою. Переїхавши в місто Славута, звідки родом Анастасія, проживали окремо від батьків, хоча мріяли, коли синочок трішки підросте, що все-таки повернуться у більше місто. Вони прагнули створити для сина спокійне та безпечне дитинство.

Попри щастя, Романа завжди турбувало те, що ворог безжально знищує український народ на власній землі. Він часто говорив зі своїм другом про те, що потрібно йти захищати Батьківщину. Роман знав, що в житті найважливіше – це сім’я та рідні, і він, як чоловік та батько, має їх захистити. Тому у травні 2024 року хоробрий воїн пішов на захист Батьківщини. За власним бажанням, підписавши контракт зі Збройними Силами України, разом з іншими добровольцями став боронити рідну землю, аби не дати ворогу наблизитись до найціннішого – сім’ї. Його рішення було продиктоване любов’ю до родини та прагненням захистити майбутнє.

Військову службу проходив у 19-ій ракетній бригаді «Свята Варвара», звідки його було направлено до Німеччини на військові навчання. Після цього навчання захисника на 11 днів відпустили додому, до найрідніших. Далі військовий продовжив службу в місті Хмельницькому. Дружина та рідні були спокійні, адже Роман знаходиться в майже безпечному місці та трохи далі від куль над головою. Проте ця радість тривала недовго, адже війна вимагала від нього більшого.

12 вересня 2024 року о 18:00 у військовій частині на шикуванні захисників було розподілено на окремі підрозділи. Роман разом із побратимами був призначений до складу 5-ї Київської окремої штурмової бригади військової частини А4028, 1-го батальйону, 1-ї роти, 3-го взводу, 3-го відділення. Він відразу повідомив дружину, а вона зателефонувала до батьків, інформуючи про важливі зміни в його службі.

З розповіді батьків захисника: «12 вересня нам зателефонувала Настя та сказала, що Рому забирають в 5-ту штурмову. Ми відразу вирушили у частину, адже цього не мало статися, їх не мали нікуди відправляти. Того ж дня ми лише встигли обійнятись та попрощатись. Рому все-таки забрали в зону бойових дій». Цей момент прощання став для них надзвичайно болісним.

13 вересня 2024 року Роман Заєць разом із побратимами прибув на позиції Донецького напрямку. За зовсім короткий час у бою з ворогом полягло багато захисників, проте Роман тримався зі всіх сил, не втрачав бойовий дух, підбадьо́рював своїх побратимів та вірив у перемогу… Його стійкість надихала оточуючих.

Захисник старався за можливості телефонувати до рідних, проте ніколи не жалівся, що йому важко. Завжди казав, що поряд побратими, які допомагають, а в серці – найдорожчі. Однак 24 вересня 2024 року під час сильного обстрілу отримав легку контузію, після якої декілька разів казав, що болить голова. Це було тривожним знаком, що нагадував про небезпеку.

Зі спогадів мами: «Я завжди прокидаюся досить рано, у мене будильник наведений на 05:10. І щоразу я заходжу в інстаграм, дивлюс,ь чи є на зв’язку Ромчик, якщо є, то скидаю смайлик і він мені відразу відписує. Я знала, що декілька днів тому він отримав контузію, після якої у нього часто боліла голова, але відпочинку їм не дали. Вони далі продовжували виконувати завдання. Коли 27 вересня зранку він відповів на мій смайлик, я запитала:

— Ти хоч маєш можливість поспати?

— Я спав всю ніч. У нас цієї ночі не було виїзду!

Я зраділа, що з ним все добре, що це була третя ніч, після якої їх мали змінити через декілька годин. Ромчик з побратимами мали повернутися на місце дислокації в Дружківку. Ця звістка дала їй надію на його безпечне повернення.

Далі я залишила телефон та пішла збиратися на роботу, у думках не було нічого поганого. Повернувшись за телефоном, побачила, що декілька хвилин тому Ромчик надіслав ще одне повідомлення:

— Я їду на роботу.

— Як на роботу, тож видно?!

Вони їздили на завдання лише уночі, коли темно, бо вдень дуже обстрілювали дронами.

— Нічого страшного.

Це було останнє листування з сином. Після чого Ромчик не виходив на зв’язок. Ми почали телефонувати до усіх, щоб хоч щось дізнатися, але все марно. Телефонували на номер, який раніше нам дав син зі словами: «Це номер людини, яка завжди знає, де я». Але той номер завжди був не в мережі та ніякої інформації не було. Ми продовжили пошуки через знайомих чоловіка. Нам спочатку повідомили, що Ромчик зник безвісти. Проте чоловік ніби відчув неладне. На наступний день нам розповіли, що він загинув, так і не доїхавши до позиції. Також сказали, що його видно за допомогою дрона, але поки не можуть забрати з поля бою через наступальні дії ворога. Нам не хотілося вірити. У нас було безліч запитань, чому саме він поїхав, чому поїхав вдень?… Виявилось, що по рації було повідомлено, що на одній із позицій було 2 сильно поранених хлопці і їх терміново потрібно було евакуювати, аби зберегти життя. Усі хлопці відмовилися їхати вдень, єдиний хто погодився – це був Ромчик – це стало фатальним вчинком у його житті….

…Якби я щось відчула тоді, то можливо відмовила б його не їхати на те завдання. Бо уже пізніше побратими розповіли, що його було вбито дроном, який прямим попаданням забрав життя сина…

…Син раніше розповідав, що хлопці на позиціях дуже чекають та радіють, коли приїжджають на евакуацію, адже це єдиний зв’язок. Також розповідав, що двоє хлопців були на позиції 101 день та коли приїхали їх забирати вони, виходячи з позиції, підірвалися на міні та загинули…».

Захисник жив, кохав та мріяв, що от-от і Перемога, що зовсім скоро він повернеться до найрідніших, додому. Але 27 вересня 2024 року ворог обірвав життєвий шлях навідника відділення охорони, солдата із позивним «Заєць». Його життя обірвалося занадто рано, залишивши по собі невимовний біль.

Отримавши поранення, несумісне з життям, під час виконання бойового завдання у населеному пункті Іванівське Бахмутського району Донецької області – Роман Заєць загинув. Його смерть стала невимовною втратою для родини та всієї громади.

Зі всіма військовими почестями поховали захисника на Алеї Слави місцевого кладовища в місті Красилові. Віддати останню шану прийшли сотні людей, вшановуючи його подвиг.

Командування та весь особовий склад 19-ї ракетної бригади «Свята Варвара» на своїй сторінці у фейсбук написали: «…У нашій військовій частині його знали як чесну, порядну та відповідальну людину, яка завжди прийде на допомогу товаришам. Хоча Роман Миколайович лише цього року долучився до нашої військової частини, але швидко став своїм у підрозділі, користувався заслуженим авторитетом у побратимів та довірою командирів. За період проходження військової служби зарекомендував себе як надійний, розумний, відповідальний, порядний та справедливий побратим. Усі ми цінували та поважали його, як друга та товариша…». Його внесок у захист України був надзвичайно важливим.

Пам’ять про Романа Зайця – це сила нашої громади і наша відповідальність перед майбутнім. Його подвиг назавжди вписаний в історію України! Ми ніколи не забудемо його жертви та його прагнення до миру. Його історія – це приклад мужності та самовідданості.

Вічна слава та шана Захиснику!

« повернутися