ВШАНУВАННЯ

Обличчя нескорених: у селі Біла відкрили портрети загиблих Героїв

15 липня 2025 року, у День Української Державності, у селі Біла Гальжбіївського старостинського округу знову прозвучали імена тих, хто віддав життя за Україну. Цього дня відбулася зворушлива подія — відкриття портретів загиблих військовослужбовців, уродженців села. У центрі Білої постали світлини В’ячеслава Попелівського та Віталія Янковського.
Разом із Олександром Перепелицею та Валентином Співаком, імена яких увічнені раніше, їх стало четверо — небесних воїнів села Біла. Їхня присутність житиме у серці громади.

Зібралися рідні, друзі, односельці. До присутніх звернувся староста Андрій Лаврук, який із гідністю відкрив портрети загиблих, вручив державні прапори матерям Героїв. Мовчанням, сльозами та квітами громада вклонилася тим, хто пішов у безсмертя, захищаючи незалежність і цілісність України. Ведуча заходу Олена Собко не лише зачитала біографії полеглих, а й виконала щемливу пісню, що пронизала кожне серце.

Юніор, який мріяв про широкий світ і техніку

В’ячеслав ПОПЕЛІВСЬКИЙ, позивний Юніор, народився 20 червня 2002 року у селі Біла в працьовитій сільській родині. Відвідував Гальжбіївський дитячий садок, був спокійним, щирим хлопчиком, який ще змалечку любив майструвати. Навчався у Гальжбіївській школі, захоплювався радіоелектронікою — з паяльником у руках його бачили частіше, ніж з телефоном. Після школи здобув професію водія-механізатора. У листопаді 2020 року В’ячеслава призвали на строкову службу в Збройні Сили України. Навчався у Старичах, служив сумлінно, отримував відзнаки та подяки від командування. Зокрема, подяку від командування навчального центру за виховання сина та грамоту від начальника академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Батьки пишалися сином, якого виховали мужнім і відповідальним. У 2023 році В’ячеслав підписав контракт і став оператором зв’язку, пройшов навчання у Полтаві, отримав сертифікат і як справжній фахівець був відряджений на Схід. З червня 2024 року воював біля Покровська і Селідового, копав окопи, будував бліндажі, щодня ризикував життям. 28 серпня 2024 року у бою поблизу н.п. Єлізаветівка Мар’їнської громади Донецької області зник безвісти. Мати впізнала сина, але тіло не віддали — чекали результатів ДНК. Лише 26 квітня 2025 року В’ячеслав повернувся на рідну землю… «на щиті». Похований у рідному селі — біля могил побратимів, поруч із землею та домом, які так любив. Йому було лише 22.

Каменяр з душею воїна, тато, мрійник і головний сержант

Віталій Іванович ЯНКОВСЬКИЙ народився у селі Біла, у звичайній сільській родині. Навчався у Бушанській та Ямпільській школах, був веселим і компанійським хлопчиком, з ранніх років проявляв інтерес до техніки. Після 9 класу почав працювати каменотесом у Ямпільському цеху. Працював із захопленням — підіймав свою майстерність до рівня справжнього ремісника. Йому довіряли виготовлення ваз, полиць, а згодом і камінів. Віталій вірив, що камінь має душу. Його вироби з пісковику говорили самі за себе. Згодом відкрив у Вінниці власну справу — виготовляв унікальні турбокаміни. Саме там зустрів Надію, свою майбутню дружину. У 2018 році народився син Нікіта — найбільша гордість і любов Віталія. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Віталій без вагань став до лав ЗСУ. Призваний Солом’янським ТЦК та СП у Києві, він одразу потрапив до тероборони, мав позивний “Сутинер”. Разом із побратимами захищав Ірпінь, де отримав поранення. Після — кулеметник, стрілець, рятувальник. У квітні 2023 року Віталій успішно пройшов 40-годинне навчання з тактичної медицини за стандартами США — став бойовим рятувальником. Його бажання допомагати було невичерпним. Із червня 2023 року служив водієм-оператором літальних апаратів, потім — майстром, а з квітня 2024 року — головним сержантом. Незважаючи на війну, мріяв про майбутнє. У 2024 році здобув повну загальну середню освіту в Попільнянському ліцеї №2 на Житомирщині, зібрав документи для вступу до Київського національного університету. Планував розпочати навчання з 1 вересня 2025 року. Його командир згадував: «Ми з ним часто говорили про майбутнє. Він хотів стати офіцером, здобути освіту, виховувати сина в мирній Україні». Але Віталій продовжував боротися. Отримував поранення, лікувався, повертався. Воював у Запорізькій області, в Оріхові, на Донеччині. Пройшов три поранення, реабілітацію, та не здавався. 6 грудня 2022 року був нагороджений відзнакою «За бойове поранення І ступеня», а 17 листопада 2023 року — «Золотим Хрестом» за добросовісну службу. Останнє його завдання — доставка техніки Starlink на передові позиції біля села Лопня на Сумщині. 10 березня 2025 року автомобіль, у якому перебував Віталій, був уражений ворожим дроном-камікадзе. Він загинув як Герой — при виконанні бойового завдання, у вірності присязі, у захисті держави. Похований у селі Цибулівка. У рідному селі Біла залишилися батьки. А вдома — малолітній син Нікіта, якому Віталій так прагнув подарувати мирне життя і силу. Його ім’я житиме в пам’яті вдячних земляків як обличчя гідності, мужності й нескореного українського духу.

Їх четверо. Назавжди з нами

Ці дві історії — це частинка великого серця Ямпільщини, яке болить, пам’ятає і вдячне. Разом із Олександром Перепелицею та Валентином Співаком, загиблі В’ячеслав Попелівський та Віталій Янковський стали обличчям нескореної України, яка стоїть, бо за неї стояли вони.
І доки у селі лунає Гімн, доки малюки підносять очі до прапора, доки свічки пам’яті горять у домівках — Герої залишаються з нами. У тиші хвилин мовчання, у кольорах державного стяга, у кожному нашому «Слава Україні!».
Слава Героям! Слава Україні!