Неможливість Володимира Путіна погодитися на мирні умови, що не передбачають знищення української державності, глибоко вкорінена у його страху перед внутрішнім бунтом. Цей страх, зокрема перед заколотом ультранаціоналістів, є однією з ключових причин, чому Кремль уникає закінчення війни в Україні, попри колосальні втрати та очевидне прагнення до миру більшості російського населення.

Навіть в умовах жорсткої цензури та залякування громадян, соціологічні опитування вказують на зростаючу підтримку мирних переговорів з Україною. Значна частина росіян, особливо молодь, висловлює бажання завершити конфлікт. Додатковий тиск чинять і представники російського бізнесу, яким важливо відновити економічні зв’язки та стабільність, а не продовжувати руйнівну війну. Однак, здається, внутрішня політика Кремля не прислухається до голосу більшості.

Натомість, Путін реалізує політику, продиктовану гучною ультранаціоналістичною меншістю. Ця група, що складається з агресивних ідеологів та провоєнних активістів, закликає не до мирних переговорів, а до подальшої ескалації конфронтації із Заходом. Саме ці вимоги, як видається, визначають нинішній курс російського керівництва, що призводить до посилення санкцій і лише до незначних військових успіхів.

Розуміння історичних прецедентів у Росії, на думку аналітиків, пояснює, чому Путін об’єднується з цією радикальною меншістю. Тоді як західні експерти розмірковували про ймовірність ліберальних змін у Росії, Путін, навпаки, зосереджувався на загрозі бунту з боку ультранаціоналістів. Невдалий заколот приватної військової компанії у червні 2023 року лише зміцнив його переконання, що головна загроза для його влади походить саме від войовничих ультранаціоналістів.

Ліквідація лідера приватної військової компанії та ув’язнення іншого відомого розпалювача війни, хоч і пом’якшили безпосередню загрозу, є лише тимчасовими заходами. Фундаментальна проблема полягає в тому, що націоналісти не згодні ні на що, окрім повного знищення української держави. Вони можуть спробувати повалити Путіна, якщо війна закінчиться на невигідних для Росії умовах. Це створює для Путіна величезний виклик, оскільки у нього залишається небагато доступних карт для подальшої ескалації.

Путін не може провести загальну мобілізацію, якої вимагають провоєнні активісти, оскільки це може спровокувати широкомасштабні соціально-економічні заворушення та подальше невдоволення суспільства. Так само непередбачуваними є наслідки застосування тактичної ядерної зброї: такий крок може призвести до втрати Росією останніх впливових союзників в Азії та подальшої міжнародної ізоляції. Це свідчить про те, що внутрішня політика Кремля диктується необхідністю заспокоїти ультранаціоналістів, що призводить до безстрокового затягування війни та посилення агресії проти цивільного населення України.

Хоча Путін і має диктаторську владу в сучасній Росії, його вплив є слабшим, ніж здається на перший погляд, оскільки він змушений постійно маневрувати між різними внутрішніми силами. Це складна ситуація, яка продовжує впливати на перебіг конфлікту в Україні. Незважаючи на заяви щодо можливих окупаційних планів, загальна стратегія залишається тісно пов’язаною з внутрішньоросійськими політичними розрахунками. Таким чином, перспективи закінчення війни напряму залежать від динаміки внутрішнього російського ландшафту та здатності Кремля впоратися з потенційним бунтом.

В цьому контексті, заяви міжнародних лідерів щодо термінів закінчення конфлікту стають ще більш значущими, адже вони вказують на глобальне бажання миру та стабільності. Однак, внутрішній страх Путіна перед ультранаціоналістами залишається ключовим фактором, що визначає долю України та регіону в цілому.