💙💛Військова медикиня Ірина Авраменко: «Я обрала собі цю професію, щоб бути там, де найбільше потрібна. Зараз це передова…»

🔹Історія життя Ірини Авраменко – це свідчення незламності духу та глибокого почуття обов’язку перед Батьківщиною. Свого часу Ірина обрала одну з найбільш мирних професій – медичну сестру, не уявляючи, що її покликання допомагати іншим, полегшувати чужий біль, не тільки проведе її через безліч міст та сіл України, але й приведе за сотні кілометрів від дому – на передову. Її шлях – це еволюція від кваліфікованої медичної сестри до справжнього бойового медика, готового до будь-яких викликів.

🔹Ірина народилася та зростала у Ніжині, де медичні працівники були невід’ємною частиною повсякденного життя. Вона з дитинства спостерігала за роботою швидкої допомоги та лікарів, розуміючи важливість їхньої праці. Тому її рішення вступити до Ніжинського медичного училища після восьмого класу було цілком усвідомленим та підтриманим родиною. Це був перший крок у її присвяченні медичній справі.

🔹Майже три роки навчання пролетіли швидко, і Ірина Авраменко, наче губка, вбирала всі необхідні знання та навички майбутньої професії. Свою першу професійну практику, що розтягнулася на п’ять років, молода медична сестра відпрацьовувала в дитячому санаторії «Пролісок» неподалік Ніжина. Цей досвід став фундаментом для її подальшого розвитку. Повернувшись до Ніжина, Ірина Борисівна продовжила працювати у новому пологовому будинку, спочатку лаборантом, а потім – операційною медичною сестрою. Роль медичної сестри в операційній є критично важливою: це підготовка інструментарію, шовного матеріалу, забезпечення стерильності та постійна готовність реагувати на будь-які прохання хірурга. У пологовому будинку кульмінацією злагоджених дій медичного персоналу було народження нового життя, і це надихало Ірину.

🔹Життя привело Ірину Борисівну й за межі України, де два роки вона працювала у Лівії, обмінюючись досвідом з іноземними колегами. Цей період розширив її професійні горизонти. Повернувшись додому, вона продовжувала працювати в пологовому будинку до виходу на заслужений відпочинок. Проте, не звикнувши сидіти без діла, Ірина незабаром прийняла пропозицію працювати лаборантом у медичній лабораторії ДІЛА, демонструючи свою незмінну відданість професії медикині.

🔹З початком повномасштабного вторгнення життя Ірини Авраменко, як і мільйонів українців, кардинально змінилося. Бойові дії на підступах до Ніжина, постійні обстріли та потреба в медичній допомозі для поранених бійців не залишили її байдужою. Будучи донькою кадрового військового, Ірина не могла стояти осторонь. Після сімейної наради вона, не вагаючись, пішла добровольцем до територіального центру комплектування, бажаючи служити своїй країні на передовій. Її прагнення бути там, де її навички були найбільш потрібні, привело її до лав Збройних Сил України.

🔹Війна – це найжорстокіше випробування, що несе виклики для кожного. У нинішній війні роль жінок стає все більш помітною та визначальною. Вони не просто допоміжна сила, а повноцінні захисниці, які разом із чоловіками стоять на обороні України. Саме так розпочалася нова сторінка у професійній кар’єрі Ірини Авраменко – військовослужбовиці 163-го батальйону територіальної оборони. Своє перше бойове хрещення як санінструктор медичного пункту роти вона отримала під Бахмутом, де надавала першу допомогу пораненим, готувала їх до відправки в госпіталь. Згодом були ротації до Чернігова, Славутича, Ніжина, Городні, Сумщини, де вона бачила зруйновані міста, села та долі тисяч українців. Її відданість справі та мужність як військової медикині є прикладом для багатьох.

🔹Під час перебування у реабілітаційному відділенні Ніжинської міської лікарні Ірина Авраменко поділилася своїми думками про війну. Вона зазначила, що війна постійно “вдосконалюється” у найгіршому сенсі, стаючи все складнішою та страшнішою. Для бойових медиків робота ніколи не припиняється. “Зброя, амуніція, каски, бронежилети – це все важке, але воно рятує життя”, – каже вона. Найбільшим болем для Ірини є втрата побратимів. Вона відчуває глибокий сум, сильний головний біль і величезну ненависть до ворога. Евакуація тяжких «300-х» з пораненнями, що, як медик, вона розуміє, вже не дають шансів на життя, є найскладнішою. Проте, як фахівець, вона мусить зробити все можливе, щоб використати мінімальний шанс на виживання, а як людина – вірити в диво та долю.

🔹Особистим викликом для Ірини є те, що її син Дмитро вже два роки воює в тому ж батальйоні. Материнське серце завжди наповнене тривогою за нього. Вона з нетерпінням чекає на повідомлення та радіє, чуючи його голос чи дізнаючись про успішне завершення операцій, в яких брав участь її Дмитро. Це розуміння спонукає її частіше телефонувати чоловікові та батькам, дорожити кожним днем, проведеним поруч з ними. Хоча вона й сумує за домом та дачною ділянкою, Ірина Борисівна глибоко усвідомлює, що її допомога та досвід бойової медикині зараз життєво необхідні на фронті. Тому, незважаючи ні на що, вона залишається там, де її присутність рятує життя та підтримує бойовий дух. Її історія – це історія не лише про професіоналізм, а й про безмежну відданість та жертовність.

Катерина ГАВРИШ
Газета Ніжинщини “Вісті”