9 жовтня 2024 року, у день народження загиблого Героя, нашого земляка Віктора Георгійовича Растєряєва (09.10.1967р. – 16.12.2022р.), згадуємо його подвиг та приєднуємося до #Всеукраїнської_акції_пам`яті #Сонях. Ця дата — нагода вшанувати пам’ять тих, хто віддав найцінніше за свободу та незалежність України.

Віктор Растєряєв «Моя вічна любов і біль» – це не просто слова, а щира сповідь дружини, яка втратила коханого чоловіка, Героя, який назавжди залишиться в її серці. Біль невимовної втрати став частиною її життя, але вічне кохання сильніше за час і відстань.

Їхнє спільне життя, хоч і коротке, було наповнене щастям, мріями та незабутніми моментами. Подорожі, теплі спогади про спільний відпочинок на Азовському морі, радісні вечори, сповнені сміху та щирих розмов – все це стало дорогоцінними спогадами. Особливо тепло дружина згадує, як вони разом будували дім мрії, як Віктор з захопленням працював, вірячи у їхнє спільне майбутнє. Ці спогади про щасливе життя, яке обірвала війна, особливо болючі.

Віктор Растєряєв був людиною з «золотими руками й золотим серцем». Він завжди був готовий допомогти іншим, відзначався веселим характером, щирістю, справедливістю та надійністю. Таким його пам’ятатимуть усі, хто мав честь його знати.

Після багаторічної праці за кордоном, Віктор не міг залишатися осторонь, коли його Батьківщина опинилася під загрозою. На прохання дружини зупинитися, він лише тихо відповідав: «Хто, як не я?..», усвідомлюючи свій обов’язок перед Україною. Так він підписав контракт і став на захист рідної землі.

Війна стала для нього справжнім пеклом. Він обороняв Київ, аеропорт «Жуляни», стояв під Гостомелем, пройшов через Суми, Чернігів, Харків, боронив Авдіївку та Часів Яр. Попри небезпеку, він завжди дзвонив дружині, заспокоюючи її, що все добре. Вона ж жила від дзвінка до дзвінка, молячись за його повернення.

Особливо трагічними були останні тижні його життя. 2 грудня він подзвонив, сказавши: «Їду на позицію, моліться за мене». Ці слова виявилися пророчими, адже наступні 14 днів у Білогорівці, в оточенні морозів, підвалів та зруйнованих стін, стали для нього останніми.

На світанку 16 грудня пролунав останній дзвінок. Тремтячим голосом Віктор сказав: «Так люблю тебе, моя маленька дівчинка…» Ці слова стали останнім прощанням, яке дружина усвідомила лише згодом.

Невдовзі прийшла звістка: «Загинув…». Світ дружини зруйнувався. Вона відчула, що померла разом з ним.

Світ став чужим і холодним без нього. Тільки у снах вони знову разом, щасливі, будують свій дім, зустрічають світанки. Наяву ж вона – лише тінь, що живе пам’яттю про нього.

Проте, подвиг Віктора Растєряєва не буде забутий. Він залишив у світі слід любові, відваги та добра. Він – Герой, він – серце своєї коханої. І доки вона живе, доти живе і він.

Записала Наталія Балан Іванова з розповіді дружини Лілії Ішкової.
 

« повернутися