Віктор Савченко: «Зараз — наша остання нагода відстояти незалежність»

Маючи дві вищі освіти та бронь від мобілізації, Віктор Савченко, заступник начальника відділу Канівської міської ради, обрав шлях захисника України. Він вступив до лав ЗСУ як простий солдат. Як проходять його військові будні, як бути батьком на відстані та про що мріють захисники на передовій – читайте в матеріалі.

**Зустріч повномасштабного вторгнення на блокпосту**

Перед 24 лютого 2022 року відчувалася напруга.

– Напруга висіла в повітрі, але я продовжував працювати. Готувався до сесії міської ради, – згадує Віктор Савченко (на той час заступник начальника відділу комунального майна та земельних ресурсів). – Проте, вже формувалися добровольчі формування, які патрулювали блокпости, тож я теж долучився. Ніч на 24 лютого я провів на чергуванні. Про початок вторгнення дізнався з новин, перебуваючи на блокпосту.

Робота відійшла на другий план. Пріоритетом стали чергування та завдання ДФТГ. Спочатку я сподівався, що це не триватиме довго.

– Ми всі слухали прогнози про «2-3 тижні», – посміхається Віктор. – Але час минав, а бойові дії не вщухали. Навпаки. Навесні, коли, на мою думку, ТРО та ДФТГ виконали свої завдання, я ухвалив рішення – піти добровольцем до ЗСУ.

**Побратими стають найріднішими**

19 квітня 2022 року старший солдат Віктор Савченко розпочав навчання в одному з центрів.

– У 2010-2011 роках я проходив строкову службу, але цього разу все по-іншому. Довелося вчитися «з нуля». Знання поводження зі зброєю стали в пригоді, але з’явилося багато нової техніки. Треба було опановувати все на ходу, – розповідає Віктор. – Після навчання нас, як 66-ту окрему механізовану бригаду, укомплектували та відправили на передову. Пройшовши 3-місячний вишкіл, ми опинилися на лінії фронту.

У складі піхоти ми штурмували міста. Мар’їнка стала першим серйозним випробуванням, де ми показали свою боєздатність. У Лиманській операції ми довели готовність наступати та звільняти українську землю. Ми повернули український прапор у звільнені міста та села: Щурове, Лиман, Невське, Макіївка.

Я воював пліч-о-пліч із людьми з усієї України.

– З Одеси, Львова, Полтави… Були й хлопці з Канева. За професіями ми були дуже різними: айтішники, охоронці, водії, банкіри… Разом ми копали окопи, приймали душ з півторалітрових пляшок. Бували різні ситуації, адже як облаштуєш побут, так і житимеш. Усе залежало від нас самих, – ділиться Віктор про побут на війні.

За словами Віктора, побратими в окопі стають найріднішими людьми.

– У піхоті я пройшов шлях від стрільця до заступника командира взводу. Найважче на війні – це втрачати побратимів, – зізнається Віктор Савченко. – З тими, хто вижив, ми підтримуємо зв’язок і завжди допомагаємо один одному.

**Звичайні радощі – найцінніші**

На війні відбувається переоцінка цінностей, змінюються погляди на життя.

– Одразу усвідомлюєш, що найважливіше – це сім’я, дім, – щиро говорить Віктор. – Прогулянка на велосипеді, похід на річку, на дитячий майданчик… Ці звичайні радощі, які були доступні щодня, тепер стали найдорожчими спогадами. Вони безцінні.

В армії військовий не має вихідних чи свят.

– Неважливо, чи це будній день, вихідний, день чи ніч. Є завдання – ти його виконуєш. Навіть коли отримував відпустку, спочатку не вірив. Щоб не зірвалося, не казав рідним одразу, а робив сюрприз після приїзду, – розповідає Віктор. – У ці короткі періоди намагаєшся вмістити все життя – поправити здоров’я, провести час із рідними. Підтримувати зв’язок на відстані складно. За можливості телефоную, але в піхоті це були переважно короткі повідомлення або просто «+», що означало «живий-здоровий».

Коли Віктор пішов служити, його доньці Софії було 6 років. Зараз їй 10. Увесь цей час вона бачила батька лише під час відпусток.

– Діма, побут, турбота про доньку – все це тепер тримається на моїй дружині Вікторії. Їй стало важче, але водночас вона стала сильнішою. Донька росте. Перші класи, перші друзі, шкільне життя… Сумно, що я цього не бачу, але щоб у наших дітей було таке життя, ми повинні виконати свій обов’язок.

**Найбільша мотивація – підтримка людей**

Зараз Віктор має звання старшого сержанта і посаду штаб-сержанта 3-ї категорії.

За роки служби канівець отримав багато нагород, зокрема, відзнаку Президента України «За оборону України», нагрудний знак «За особисту хоробрість», «Знак пошани», «За зразкову службу», а також знак 66-ї окремої механізованої бригади. Отримав годинник від командувача Сухопутних військ.

– Це, звісно, приємно і підіймає бойовий дух. Але найбільше нас мотивує підтримка наших сімей, людей і єдність українців, – наголошує Віктор.

Колектив рідного управління комунального майна та земельних ресурсів постійно на зв’язку з Віктором Савченком. Тут чекають на його повернення. Його підтримують і в інших структурах міської ради.

– Я неодноразово звертався до міськради по допомогу і дуже вдячний, що ніколи не відмовляли. Міський бюджет спрямував півмільйона гривень на підтримку військової частини. Також часто допомагали з ремонтом техніки, – перераховує Віктор. – З перших днів війни підтримка була дуже потужною. Ми за три дні збирали по 250 тис. грн. Купували Starlink, рації, прилади нічного бачення.

– Сьогодні, не приховуватиму, попри бойовий дух, військові дуже втомлені. Тому, як ніколи, бракує національної єдності та підтримки від людей, – зізнається Віктор. – Зрозумійте, у нас зараз остання можливість відстояти свою незалежність. Другого шансу нам ніхто вже не дасть. Не проґавмо його!

До слова. Окрім Віктора Савченка, є й інші працівники виконавчого комітету Канівської міської ради, які долучилися до лав ЗСУ. Серед них: водій апарату Леонід Тищенко (мобілізований 23 травня 2022 року), головний спеціаліст відділу екології Іван Семенов (мобілізований 29 травня 2023 року). Також захищає нашу незалежність директор Канівської школи №3 Руслан Чалабієв.