ВІЛЬША́НКА — річка, яка має важливе значення для Звенигородського, Городищенського та Черкаського районів. Вона є правою притокою Дніпра, впадаючи у Кременчуцьке водосховище. Річка бере початок поблизу села Пединівка Звенигородського району. Її довжина становить 100 км, а площа басейну — 1260 км2. Долина Вільшанки трапецієподібна, а заплава у нижній течії часто заболочена. Річище звивисте, його ширина може досягати 20–25 м. Похил річки становить 0,89 м/км. Живлення річки мішане, а замерзає вона наприкінці листопада, звільняючись від криги у березні. Вода у Вільшанці відноситься до гідрокарбонатного класу з середньою мінералізацією 595 мг/дм3. Гідрологічний пост розташований поблизу села Мліїв Городищенського району. Воду річки використовують для технічних і побутових потреб, а також для зрошування.

Історія Вільшанки тісно пов’язана з минулим Черкащини. Раніше річка протікала територією Звенигородського та Городищенського районів. Після села Старосілля вона змінювала напрямок на лівий і впадала в річку Рось, гублячись в болотах. Все змінилося після проведення осушувальних робіт, ініційованих графом Воронцовим, власником Мошно-Городищенського маєтку у 1819 році. Вільшанку спрямували в Дніпро, а в Мошнах з’явилася справжня річка замість канави.

У 50-х роках 19 століття Вільшанкою почали курсувати перші пароплави, які перевозили цукор та борошно. Водночас річкою сплавляли деревину, що зробило її важливою інфраструктурною артерією до появи дамб Кременчуцького водосховища. Це призвело до змін, адже рівень вод Дніпра набагато вищий за рівень Вільшанки. Навесні мальовничі Мошни потерпали від повеней, і дамба частково вирішила цю проблему.

Місцевий житель міста Городище Володимир Лелека згадує, якою була річка Вільшанка в минулому:

“Вільшанка колись давала життя людям. Були луки, були верби, були садки хороші. А зараз, коли зробили цю греблю, оце все пропало! Все пропало! Ні луків немає, нічого! Тут кожна людина мала корову. Побудували плотину десь у п’ятдесят восьмому, п’ятдесят дев’ятому роках. Це для цукрового заводу будували. Там помпи стояли великі. Якщо води забирали багато, то не встигала Вільшанка віддавати землям. Тут шістдесят гектарів землі відвели цукрового заводу”.

За словами працівника земельного відділу Мліївської ОТГ Юрія Горідька, меліорація земель проводилася для збільшення сільськогосподарських угідь:

“В сімдесятих роках була провели меліорацію, викопали канали й змінили річище. Зробили це для того, щоб можна було використовувати заплаву у господарчих цілях. Тут було просто болото: осушили ці болота. При проведенні цих робіт почала в людей пропадати вода в криницях, тому що підґрунтовий рівень води опустився, і для того були побудовані ці шлюзи, щоб підтримувати рівень води в річці. Потім все нормально функціонувало: і криниці були повні, і достатньо води було”.

Однак, ці процеси меліорації суттєво змінили режим річки, що призвело до зменшення джерельного стоку у багатьох річках, включаючи Вільшанку. Це спричинило обміління річки, пояснює черкаський еколог Олександр Спрягало.

“Річка Вільшанка ввійшла в перелік трьохсот малих річок України, які занепадають. Бездумне радянське керівництво привело до того, що ця річка стала занепадати. Від цукрового заводу до даного місця стоїть шість дамб. Друге: всі береги були порозорювані й знищені. Береги – це легені будь-якої річки. І на берегах річки почали виривати приватні копанки. Це теж мало негативний ефект. Ніхто за тридцять років практично не займався озелененням. Ще берега засмічені. Як результат – вона сильно обміліла. Тоді річка була глибока, десь за два метри глибина річки була”, – розповів Олександр Москаленко.

І на завершення – легенда про річку Вільшанка. У давні часи, коли Вільшанка була повноводною, і по ній плавали козацькі чайки (Ча́йка — безпалубний веслово-вітрильний човен, що використовувався запорізькими козаками у XVI—XVII ст.), один з човнів з козацькою скарбницею перекинувся, і коштовності пішли на дно. Козаки довго шукали, але не знайшли і вирішили повернутися пізніше. Щоб запам’ятати місце, посадили вільху. Жителі Морозівки пам’ятають цю вільху, що охороняє козацький скарб. Може, пошукаємо?