12 липня 2025 року, у суботу, тиша оповила село Михайлівка, сповнене глибокого болю, коли громада навіки прощалася зі своїм відданим сином – Андрієм Павловичем КІХТЕНКОМ. Цей день назавжди закарбується в історії Лебединщини як день великої скорботи. Горе розлилося селом, немов чорна стрічка, сповіщаючи про непоправну втрату. Його життя обірвалося, але пам’ять про Андрія Кіхтенка, його безцінний внесок у захист Батьківщини, залишиться вічною і незламною, як саме небо, сповнене глибокої любові та вдячності.

Народжений у 1990 році, Андрій Кіхтенко був не просто воїном; він уособлював гідність, честь та неперевершену силу духу. У перший день повномасштабного вторгнення, коли світ застиг у невідомості та страху, він уже зробив свій свідомий вибір. Це був вибір не відступати, а мужньо боронити рідну землю. Вибір не мовчати, а рішуче діяти. Вибір бути там, де небезпека була найбільшою, показуючи справжній військовий подвиг.

Служив Андрій сержантом, обіймаючи посаду командира зенітного артилерійського відділення. Його авторитет був непохитним – побратими поважали його, прислухаючись до кожного слова. Адже Андрій не просто віддавав накази; він завжди йшов уперед, пліч-о-пліч зі своїми солдатами. Він не рахувався з небезпеками, не жалів себе, завжди виручав, витягував і прикривав побратимів. Завжди перший, завжди на вістрі атак – він був втіленням справжнього захисника України.

Трагічно загинув Андрій Кіхтенко 8 липня 2025 року на Донеччині, внаслідок влучання ворожого безпілотника. Його молоде життя обірвалося на полі бою, у безкомпромісній боротьбі за свободу й незалежність нашої держави. Його смерть – це не поразка, а великий подвиг. Це яскраве свідчення того, що Україна стоїть і вистоїть завдяки таким героям, як Андрій, які не шкодують власного життя заради майбутнього.

Під час прощання з героєм Михайлівка відчула щиру, глибоку скорботу. Тимчасово виконуюча обов’язки міського голови Ольга ЗІКЄЄВА, стримуючи емоції, виголосила зворушливу прощальну промову: “Герої, як Андрій, – це непорушний фундамент нашої незалежності. Він не чекав, а діяв. Не ховався, а боровся. У найтемніший час він зробив вибір честі – стати на захист рідної землі. І до останнього залишався мужнім, рішучим, вірним. Його подвиг – це дороговказ для нас і наших дітей. Ми в боргу перед ним. Навіки.” Вона щиро подякувала матері за виховання сина-героя та, звертаючись до всіх сельчан, наголосила на важливості консолідації зусиль військових і цивільних у виборюванні миру для України.

Дорогого сина, люблячого чоловіка й батька втратила не лише родина. Смерть Андрія Кіхтенка стала великою втратою для всієї Лебединщини, Збройних Сил України та всієї нації. Слова глибокої скорботи родині загиблого висловив начальник ІІ відділу ТЦК та СП (м. Лебедин) підполковник Ігор Ячменьов: “Схиляємо голови перед мужністю Андрія. Він пішов боронити державу, розуміючи всі ризики, але не зрадив присязі, обрав шлях захисника. Його ім’я назавжди закарбоване серед імен справжніх героїв української нації.”

Староста Михайлівського старостинського округу Іван Заєць з особливим хвилюванням прощався з односельцем: “Ми всі виростали разом, знаємо одне одного змалку. Це невимовний біль – хоронити тих, кого знаєш усе життя. Він був одним із кращих серед нас. Ми втратили не лише воїна, а й друга, брата, сусіда…” Особливо щемливими були слова друга дитинства: “Андрій – завжди веселий, усміхнений, дружній, але водночас рішучий, надійний, мужній. Про його героїзм свідчать його численні нагороди. Тепер – тільки у спогадах. Але вони живі. Як і він – у серці кожного з нас.”

У Андрія залишилися мама, двоє дітей… і дружина, яка, як символ нескореної української жінки, попри всі труднощі військового буття і страх, але з вірою у серці, тілом і душею відчуваючи його підтримку й захист, слідом за чоловіком також вступила до лав Збройних Сил України. Цей військовий подвиг родини Кіхтенків є прикладом незламності духу.

За час служби Андрій Павлович Кіхтенко отримав численні нагороди від Головнокомандувача Збройних Сил України – за відвагу, рішучість, бездоганне виконання бойових завдань. Та найвищою серед них є любов і вдячність рідного народу, яка вилилася у безмежну пошану до загиблого воїна.

Центральною вулицею села везли труну, накриту прапором, люди ставали на коліна, встеляли останній шлях захисника квітами. У серцях – подяка. В очах – сльози. На вустах – молитва. Це був не просто похорон. Це був обряд пошани, що засвідчив, що пам’ять про Андрія Кіхтенка житиме вічно. І обіцянка – що його не забудуть. Чин відспівування й обряд прощання здійснив настоятель Свято-Троїцької Успенської церкви отець Богдан (Богдан Яворський). Поховали загиблого бійця з усіма військовими почестями, під звуки Державного Гімну України та триразовий салют у рідному селі.

Він більше не повернеться додому… Але він завжди буде вдома – у кожному серці, що б’ється за Україну.