Наступного тижня в український прокат виходить довгоочікувана художня стрічка, присвячена життю та творчості видатного українського художника-авангардиста Казимира Малевича. Режисерка Дарія Онищенко представила бачення періоду, коли митець зіткнувся з обмеженнями радянської влади щодо виїзду митців за кордон, що змушувало їх працювати в рамках системи.

У фільмі образ Малевича постає як символ протистояння мистецьким канонам та радянській владі, водночас він стає натхненником для своїх учнів. Це ставить питання про те, наскільки історично достовірним є зображення українців минулого як безстрашних героїв.

Журналістка УП.Культура Анастасія Большакова ексклюзивно поспілкувалася з актором Віталієм Ажновим, який майстерно втілив образ Казимира Малевича. Ажнов поділився своїми враженнями від знімального процесу, розповів про неоднозначність постаті художника та про те, які герої потрібні сучасному українському кінематографу.

Варто зазначити, що члени Клубу УП вже мали змогу переглянути стрічку під час спеціального показу «Вечір Малевича», організованого редакцією «Українська правда».

— Фільм “Малевич” став вашою першою головною роллю у повнометражному кіно. Які ключові відмінності ви бачите між акторською роботою в театрі та кіно?

— Порівнювати ці два види мистецтва досить складно. Театр для мене завжди залишається на першому місці. Це тривалий, глибокий процес створення вистави, де найціннішим є сам процес, співпраця з колегами, стабільність та міцні стосунки на сцені.

У театрі, здається, немає права на помилку. Актор повинен виправдати сподівання глядачів, режисера та партнерів по сцені.

Кіно ж – це зовсім інша історія. Це динамічний, короткотривалий процес, де стосунки на майданчику виникають і так само швидко минають. Це схоже на літні канікули чи табір: нові знайомства, спільна робота над важливим проєктом, а потім — розставання. За короткий проміжок часу команда прагне створити якісний продукт. На відміну від театру, де матеріал залишається з актором надовго, дозволяючи постійно шукати нові смисли до моменту зняття вистави з репертуару.

— Попри роботу в кіно, у “Малевичі” ви також співпрацювали з багатьма своїми колегами з Театру Франка. Як це вплинуло на ваш досвід?

— Це був надзвичайно цікавий досвід. Мені пощастило, адже роль першої дружини Малевича виконала Христина Федорак, з якою ми вже мали досвід гри пари у фільмі “Гуцулка Ксеня”. Це значно полегшило взаємодію. Роль другої дружини зіграла наша колега Марина Кошкіна. Завдяки знайомій атмосфері, робота була комфортною та надихаючою. Коли навколо друзі та колеги, почуваєшся впевненіше і можеш дозволити собі творчі експерименти.

Атмосфера на знімальному майданчику була надзвичайно позитивною, майже невагомою, відчувалася сильна згуртованість команди.

Я добре пам’ятаю свій останній знімальний день. Емоції переповнювали, адже розставання з командою було схожим на завершення літніх канікул, коли зовсім не хочеться повертатися додому. Сльози, важкість прощання – це свідчення того, наскільки ми стали близькими.

— Розкажіть про вашу співпрацю з режисеркою Дарією Онищенко. Вона згадувала, що довірила вам образ Малевича, надавши значну свободу.

— Це абсолютна правда. У житті, як і в професії, бувають “свої” та “чужі” люди. Я неймовірно щасливий, що Дар’я виявилася “моєю” людиною. Від самого початку виникла взаєморозуміння, довіра та багато гумору, що дозволило мені відчути свободу і впевненість у власних силах.

Незважаючи на динамічний темп зйомок, нам завжди вдавалося знайти спільну мову та творити разом. Дар’я – це унікальна, “космічна” людина, яка володіє дивовижною концентрацією та увагою до деталей, простору й людей. Її підхід до роботи вражає.

Вона блискавично реагує, миттєво створює обставини, в яких актор виглядає максимально органічно. Це може проявлятися по-різному: від жартівливих ситуацій до серйозних моментів, іноді навіть без прямої уваги до актора. Але все це працює на користь образу. Найважливіше – це глибокий зв’язок та взаєморозуміння, яке дозволяє спілкуватися навіть без слів. Сподіваюся, це не остання наша спільна робота.

— Чи можете навести приклад, коли режисерські вказівки Онищенко допомогли вам глибше розкрити сцену?

— Так, Дар’я часто повторювала: “Не грай”. Спочатку я не зовсім розумів цю настаноBу. Мій кінодосвід обмежений, але мені здавалося, що я відчуваю грань між грою та реальністю. Її постійне “Не грай” викликало певний внутрішній протест, але водночас я погоджувався. Потім вона додавала: “Тебе достатньо. Тебе, як Віталіка”. Ці слова заспокоювали і надавали впевненості.

— Чи можна сказати, що це виводило вас із зони комфорту?

— Безумовно. Думаю, Дар’я майстерно впливала на мою самооцінку, чергуючи підтримку та приземлення. Ця “гойдалка” насправді допомогла краще розкрити роль.

— Чи залишалося місце для імпровізації поза режисерським баченням?

— Так. Дуже часто режисерка не давала команду “стоп” після логічного завершення сцени. Спочатку це викликало збентеження, але згодом я зрозумів, що це простір для імпровізації. Це надавало процесу зйомок особливого задоволення.

— Давайте поговоримо про самого Казимира Малевича. Як ви будували образ свого героя – через зовнішні деталі чи через його внутрішній світ?

— Як перфекціоніст, я завжди прагну вкладати глибокий сенс у свою роботу. Коли у перший рік повномасштабного вторгнення мені випала честь втілити образ такої визначної постаті, як Казимир Малевич, я відчув колосальну відповідальність. Зізнаюся, спершу я знав його переважно через його найвідомішу роботу – “Чорний квадрат”.

Однак команда, зокрема режисерка Дар’я Оніщенко та креативна продюсерка Тетяна Філевська, яка є справжнім експертом у творчості Малевича, допомогли мені глибоко зануритися в його біографію. Я прагнув знайти якомога більше інформації про нього. Для актора, звісно, були б корисними відеоматеріали, які б допомогли перейняти його пластику, голос, ритм. На жаль, таких матеріалів майже немає, лише восьмисекундний чорно-білий запис, де він дуже жвавий, але без звуку.

Вивчаючи біографію, я, як людина, почав складати певний пазл, одночасно відчуваючи тиск відповідальності. Паралельно я досліджував його характер через щоденники, літературу та спогади сучасників. Потім цей пазл потрібно було зібрати, щоб створити власний образ.

Перші знімальні дні були надзвичайно хвилюючими. Пам’ятаю, як режисерка сказала мені: “Розслабся. У будь-якому випадку це буде наш Малевич. Твій Малевич”. Ці слова допомогли. Надалі робота полягала у проживанні його долі. Адже навіть вигаданих персонажів актор намагається зрозуміти та прожити. А тут – реальна людина, що множило відповідальність.

Відчуття особливої важливості того, що ми робимо, не полишало нас навіть під час тривог та обстрілів. Пам’ятаю один знімальний день в НАОМА, коли над нами пролетіла балістична ракета. Це був сюрреалістичний момент: ми знімаємо історичне кіно, перебуваючи при цьому в реаліях XXI століття та війни. Це важко осягнути навіть зараз.

— Яким ви побачили Малевича після спільного дослідження з режисеркою та Тетяною Філевською?

— Важко давати остаточну оцінку, будучи частиною творчого процесу. Я людина сумнівів, і вважаю їх шляхом до розвитку та адекватної самооцінки. Малевич, навпаки, був надзвичайно впевненим у собі, у своєму генії. Його слова: “Я і є Бог” – вражають. Для такої заяви потрібна виняткова сила особистості.

Багато розмірковуючи над цим, я дійшов висновку: всі люди, яких ми вважаємо героями, здатні виходити за межі звичного сприйняття. Малевич міг це робити. Мені було цікаво спробувати вийти за ці рамки разом із його образом.

Мій Малевич – це історія про те, що існує щось більше, ніж “тут і зараз”. Що людський потенціал безмежний, і значною мірою залежить від віри в себе. Соціум часто збиває нас зі шляху, нав’язуючи чужі дороги. Малевич же умів цьому протистояти. Його неймовірна впевненість у власній правоті – це вже форма віри. Його оточення також вірило в його геній, і це справді величезна сила.

Мені хотілося знайти в Малевичі щось людське. Мій Малевич – саме про це. Так, він – велична, легендарна, геніальна постать, але водночас – людина. Мені було важливо передати цю людяність в образі.

— Після перегляду фільму ваш Казимир Малевич видався менш контроверсійним і закритим, ніж це часто уявляють. Навпаки, він постає героїчним у взаємодії з людьми, у послідовності рішень та діях.

— Можливо, це прозвучить непопулярно, але скажу: найважливіше, що цей фільм виходить саме зараз. Суспільство надзвичайно потребує героїв.

І дуже важливо, що Малевич має шанс стати уособленням нашої національної гідності. Ми повинні знати, цінувати й берегти своїх героїв. Цей фільм розширює наше сприйняття Малевича: він не такий контроверсійний і закритий, як здається. Контроверсійність, ймовірно, пов’язана з контекстом “Чорного квадрата” – мистецького образу, який для багатьох залишається недосяжним і загадковим. Фільм не заперечує цього, але додає нові ракурси.

Це кіно також про нас, про нашу національну ідентичність, боротьбу та силу особистості. Про те, що ментально закладено в кожному українці.

— Однак, стрічка завершується на моменті, коли Малевич ще не втратив привілеїв, які мав на початку радянської доби. Ми не бачимо, як він опинився під тиском і був змушений підкоритися “системі”…

— Так, я погоджуюся. Але це вже інша історія, можливо, майбутній сиквел фільму про Малевича. Чому ми не бачимо Малевича іншим? Бо важко знайти виправдання його співпраці з росіянами. Такі моменти складні для виправдання, вони одразу викликають загальнолюдське засудження. Я вважаю, що в нинішніх реаліях правильніше показати його саме в образі героя.

Нам легко судити, бо ми не жили в той час. Ми можемо лише уявляти, що означало опинитися під репресіями та заборонами, стикатися з постійним тиском і переслідуваннями. Вивчати біографії українських діячів того часу – одне, а зрозуміти людину до кінця – зовсім інше.

Але те, що ми сьогодні говоримо про нього і робимо його частиною нашої національної гідності, є пріоритетом. Ваше запитання абсолютно доречне, але, гадаю, це питання не до мене.

— Яку роль ви б хотіли зіграти наступною? Чи є конкретний персонаж, якого б ви мріяли втілити?

— Хочеться працювати з якісними сценаріями. Не прагну зніматися лише “для розваги”, хоча таке теж буває. Для мене важливо, щоб у роботі були сенси та цінності. Якщо їх немає – мені нецікаво, і я зазвичай відмовляюся.

Зараз я залучений до цікавого проєкту – серіалу “Виговський” від режисера Семена Горова. Він розповідає про молоді роки Виговського в комедійному жанрі. Це буде добрий, смішний серіал, але з важливими темами – національної боротьби, свідомості, ідентичності.

Як я вже казав: суспільству потрібні герої. Найважливіші для нас – це ті, хто боронить країну. Але й у кіно бракує таких постатей. Хотілося б побачити фільми про Бандеру, Чорновола. Це був би інший культурний вектор. Ми часто сприймаємо слово “пропаганда” негативно, але тут воно могло б означати якісний і суспільно необхідний продукт.

Особисто мені було б цікаво зіграти Миколайчука. Я думав про це. Але, звісно, кіносценарії – це не драматургія, яку можна знайти в бібліотеці. Завжди чекаєш на появу чогось нового. Вірю, що попереду на мене чекає ще якась сильна й важлива історія.