ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЮ!

Сьогодні Обухівська громада прощається з мужнім воїном, справжнім патріотом України — Валентином Кружковим. Його життя, віддане за свободу Батьківщини, стало прикладом незламності та любові до рідної землі.

Валентин Сергійович Кружков, водій гранатометного відділення 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ, загинув 20 листопада 2024 року біля населеного пункту Нововодяне на Луганщині. Його подвиг назавжди закарбується в історії України.

Народився Валентин 13 березня 1986 року в містечку Зимогір’я Луганської області. Там минули його дитинство та юність, там він закінчив школу №1 у 2003 році. У 2004-му вступив до Перевальського технікуму за спеціальністю електрик гірського обладнання. Навчаючись заочно, він вже працював на шахті “Черкаська”, демонструючи відповідальність та самовіддачу.

У 2007 році Валентин переїхав до Обухова, де мешкали його батьки. Він працював на різних підприємствах міста, зокрема, як вантажник у ТОВ “Геліком ЛВ”, завжди старанно виконуючи свої обов’язки.

З початком повномасштабного вторгнення Валентин без вагань пішов до лав Збройних Сил України. Попри труднощі з документами, які ускладнювали його зарахування, він докладав максимум зусиль, щоб стати на захист країни. Служив на блокпостах Києва та Обухова, був у теробороні, а після відновлення документів — вступив добровольцем до 3-ї окремої штурмової бригади, яку обрав свідомо, прагнучи бути в епіцентрі боротьби.

Перші кроки у війську Валентин проходив у навчальному центрі селища Гончарівське, а далі — настав час справжніх бойових завдань. Небезпечні, виснажливі дні, постійні обстріли, втрата побратимів — усе це не зламало його духу, а навпаки, зміцнило віру в перемогу. У бригаді його знали під позивним «Коло».

Валентин Кружков зазнав поранення, але після лікування у серпні 2024 року знову повернувся до своїх товаришів. “Мені тепер не соромно за себе”, — говорив він матері, відчуваючи, що живе повноцінним життям, будучи частиною боротьби за Україну.

Він успішно пройшов чотири складні бойові виходи, але п’ятий став для нього останнім.

Таким Валентин запам’ятається назавжди: чесним, щирим, добрим, мужнім і відданим. Його мати, Аліна Валентинівна, згадує його як товариського, відкритого, з великим серцем, завжди готового прийти на допомогу. Особливо він цінував дружбу, зокрема з побратимом Максимом, з яким ділив усі тяготи війни.

Валентин жив великою мрією — служити Україні, бути її захисником. Ця мрія здійснилася. Він пішов на війну за покликом серця, щиро вірячи в майбутнє своєї країни.

Висловлюємо найщиріші співчуття матері Аліні Валентинівні, батькові Леоніду Володимировичу, сестрі Тетяні, племіннику Артему, всій родині, друзям та побратимам. Ваш біль — наш спільний. Пам’ять про Валентина житиме в серцях усіх, хто цінує мирне небо.
🕯 Вічна пам’ять, вічна слава.

Герої не вмирають. Вони залишаються у наших серцях, у нашій боротьбі, у самій суті нашої Незалежності.

Слава Україні! Героям Слава!