Вічна пам’ять Юрію Онищуку, Герою-земляку! Сьогодні минає рік з дня його загибелі. Юрій Онищук народився 11 липня 1967 року в мальовничому селі Сербинівка, що входить до Староостропільської сільської громади Хмельницького району. Він був первістком у сім’ї, активним і допитливим хлопчиком. Хоча сімейне життя батьків не склалося, і вони розлучилися, Юрко завжди був оточений любов’ю та турботою.

Мама Юрія, Надія Іванівна, щоб забезпечити сина, влаштувалася на Красилівський машинобудівний завод. У цей час Юрка виховувала бабуся. Згодом Надія Іванівна зустріла Миколу Олексійовича, який став їй чоловіком і чудовим батьком для Юрія. «Коля дуже любив Юру й ставився до нього як до свого сина. Любов, підтримка, довіра завжди панували у нашій сім’ї. Він і замінив йому батька», – згадує Надія Іванівна.

Брати та сестра росли в дружбі та взаємопідтримці. «Ми з Юрієм Онищуком були дуже близькі. Він мені міг розповісти будь-що, так само і я для нього. Я і зараз відчуваю його підтримку. Юрія Онищука душа є, вона мені допомагає», – ділиться сестра Людмила.

У 1984 році Юрій Онищук закінчив Красилівську середню школу № 1, де вчився старанно. Після школи вступив до Красилівського середнього професійно-технічного училища № 12, де здобув професію слюсаря з механоскладальних робіт IV розряду.

«Юра був просто золотою дитиною, моєю опорою та підтримкою. Завжди спокійний, ніколи ні з ким не сварився, врівноважений, вчив мене так жити… Був прикладом для молодшої сестри та брата, втіхою для нас з чоловіком», – розповідає мама Юрія Онищука.

Після строкової служби у внутрішніх військах в Казані, Юрій Онищук захопився фотографією. У 1985 році вступив до Республіканського заочного технологічного технікуму в Києві, де отримав спеціальність фототехніка.

«У будинку, де я проживаю, Юра облаштував собі невеличкий кабінет, де й займався справами фотографа: проявляв плівку, робив фотографії. Вдома є дуже багато саме тих фотографій, які зробив брат. Йому подобалась природа місцевості, де він народився і ріс», – згадує сестра Людмила.

У 1990 році Юрій Онищук одружився, у пари народилась донька. Він багато працював, щоб забезпечити сім’ю, і був справжнім господарем. Згодом сімейне життя не склалося, і пара розлучилася. Юрій також захоплювався мотоциклами. Племінник Ілля згадує, як дядько обіцяв навчити його їздити на мотоциклі.

«Понад усе на світі Юрій Онищук любив життя. Він показав мені, яким має бути справжній чоловік. Він був найкращим дядьком, надійним другом, гарним сином і братом. Завжди і в усьому допомагав всім, хто б не попросив. Завжди робив усе на совість і прагнув досконалості», – розповідає Людмила.

З початком повномасштабного вторгнення Юрій Онищук не міг стояти осторонь і став на захист України. Спочатку він вступив в місцеву роту охорони, а згодом був направлений у 128-му окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду.

Герой брав участь у визволенні Херсону та інших гарячих точках на Донеччині, зокрема Соледарі та Бахмуті. «Нас, рідних, Юра дуже беріг від зла та поганих новин. Він, як справжній солдат, турботливий син, відданий брат, найкращий дядько, люблячий батько та дідусь, щовечора телефонував додому. Інколи розмови були небагатослівні. Завжди казав, що все добре!» – розповідає Людмила.

На жаль, 25 травня 2024 року Юрій Онищук загинув у боях на Запоріжжі, віддавши своє життя за Україну. Він був нагороджений відзнаками «За оборону України», «За поранення» та «Золотим хрестом».

29 травня Красилівська громада попрощалася з Героєм. Юрія поховали на Алеї Слави в місті Красилові.

За вірність присязі, мужність і героїзм 8 вересня 2024 року Юрію Онищуку було присвоєно звання «Почесний громадянин Красилівської міської територіальної громади».

Слава українському Воїну! Пам’ятаймо, якою ціною виборюється Свобода!