Степан “Чахлик”: Від Гуцульських Скель до Символу Гірської Піхоти

«В дитинстві я лазив на стрімкі скелі за едельвейсами, а тепер ношу едельвейс на шевроні нашої бригади…» – каже Степан. Ця фраза якнайкраще відображає шлях 22-річного бійця мінометної батареї гірсько-штурмового батальйону 128 ОГШБр, позивний якого – Чахлик. Родом хлопець із мальовничого високогірного гуцульського села Богдан, що на Рахівщині (Закарпаття). Він пішов на війну добровольцем у перші дні повномасштабного російського вторгнення, у віці 19 років. Патріотизм та любов до рідної землі покликали його на захист України.

Степан згадує: «Ми з двома друзями працювали в Чехії, і як тільки почалася повномасштабна війна, вирішили повертатися додому. Новини показували жахливі наслідки російської агресії, вбитих мирних жителів, і ми не могли залишатися осторонь. 1 березня ми вже були в Україні, а наступного дня пішли до військкомату. Разом з нами було ще кілька знайомих хлопців. Вже 3 березня ми прибули в Мукачево, в бригаду, а через кілька днів опинилися в зоні бойових дій на Запоріжжі».

Перші місяці Степан воював у гірсько-штурмовій роті, безпосередньо на передовій. Він розповідає про перші відчуття: «Перший час було страшно, ворог був зовсім близько. Ми бачили їх за допомогою бінокля та тепловізора. Обстріли з різного озброєння були постійними. Одного разу кулі пролетіли зовсім поруч зі мною, коли я вийшов з окопу розім’яти ноги. Це був урок на все життя». Найбільш жорстким був обстріл позиції зі 120-го міномета. «Міни вибухали зовсім поруч, але мішки з землею, які замерзли від морозу, врятували нас від осколків. Дивно, як ми тоді вижили», – ділиться спогадами Степан.

Через травму коліна, отриману на піхотних позиціях, Степан потрапив на лікування, а потім повернувся до батальйону, але вже в мінометну батарею. «Я вмію працювати з різними типами мінометів, за потреби можу керувати дроном. Став універсальним солдатом. Багато чого навчився, можливо, це не знадобиться в цивільному житті, але досвіду набрався чимало», – розповідає боєць.

На жаль, війна забирає життя кращих. Серед загиблих – і земляки Степана. «Першим загинув Рома Грапенюк під час боїв на Херсонщині. Це була велика втрата для всіх нас. Потім загинули Роман Сапожник, Петро Николайчук… Я знав їх з дитинства. Важко змиритися з їх втратою. Андрій Костик, теж з нашого села, воював зі мною в одній роті. Я розумію, що й сам можу загинути, але дивлюся в майбутнє з оптимізмом. У нас чудовий колектив, і ми будемо воювати далі», – говорить Степан.

У складі підрозділу Степан побував на різних напрямках фронту. Він, як вихідець з гір, завжди сумував за рідними краєвидами. «Моє село розташоване недалеко від Говерли. Гори – це частина моєї душі. Дуже люблю бриндзу, мені її часто присилають. В дитинстві я лазив на скелі за едельвейсами, а тепер ношу едельвейс на шевроні», – підсумовує боєць.