Вчені вперше задокументували біогеографічну межу, що розділяє два типи медуз в океані. Цікаво, що хоча ці медузи генетично схожі, одна з форм не перетинає певні північні широти. Дослідники припускають, що це може бути пов’язано з адаптацією до хижаків та специфічними екологічними умовами.

Дослідження, опубліковане виданням ScienceAlert, виявило, що на глибині понад 1000 метрів у зоні так званої північної півночі медузи підвиду Botrynema brucei ellinorae існують у двох чітко розрізнюваних формах. Одна група має характерні «каптури» з горбистою структурою, тоді як інша форма гладка, без жодних виступів.

Нове дослідження, присвячене поширенню цих двох морфотипів, виявило надзвичайно цікаве явище на 47 градусі північної широти. Морський біолог Хав’єр Монтенегро з Університету Західної Австралії пояснює: «Обидва типи зустрічаються в арктичних та субарктичних регіонах. Однак медуз без горбка ніколи не знаходили південніше району Північноатлантичної течії, що простягається від Великих Банок біля Ньюфаундленду до північно-західної Європи».

Цікаво, що подібні біогеографічні бар’єри, які розділяють поширення тварин, існують і в інших частинах світу, навіть за відсутності очевидних фізичних перешкод. Класичними прикладами є лінія Воллеса в Індонезії, а також лінії Лайдеккера та Вебера, що відокремлюють острови Південно-Східної Азії від Австралії й Папуа Нової Гвінеї. На одних територіях мешкають одні види, а на інших – зовсім інші. Такі межі називають фауністичними бар’єрами, і вони формуються під впливом екологічних умов, зниклих фізичних перепон, океанічних течій та інших факторів.

Виявлення таких бар’єрів є складним завданням, особливо у глибокому океані, де панують екстремальні умови: колосальний тиск, низькі температури та повна відсутність світла. Дослідження таких глибин можливе лише за допомогою дистанційно керованих апаратів.

Монтенегро та його команда збирали зразки медуз з дослідницьких суден, використовуючи спеціальні сітки та підводні апарати. Вони також ретельно вивчали архівні дані та фотографії.

Генетичний аналіз підтвердив, що медузи з горбком та без нього належать до однієї генетичної лінії. Проте, медузи з горбком були виявлені по всьому світу, тоді як безгорбкові форми обмежуються територіями на північ від 47 градусів. Це свідчить про існування напівпроникного фауністичного бар’єру в районі Північноатлантичної течії. «Відмінності у формі, попри схожість генетичного матеріалу, натякають на існування невідомого глибоководного біогеографічного бар’єра в Атлантичному океані», – зазначає Монтенегро.

Дослідник припускає, що цей бар’єр утримує медуз без горбка на півночі, тоді як медузи з горбком можуть вільно мігрувати на південь. Можливо, саме горбок надає їм перевагу у боротьбі з хижаками в південних водах. Хоча медузи без горбка поки не перетинають цю межу, точні причини цього явища залишаються предметом подальших досліджень. Попередні дослідження вказують на Північноатлантичну течію як на зону переходу, де зустрічаються бореальні та субтропічні види, що свідчить про розподіл видів за екологічними умовами.

Це відкриття підкреслює, наскільки мало ми знаємо про життя у глибоких океанах, і що подібних бар’єрів може існувати багато по всьому світу. «Наявність двох різних форм у межах однієї генетичної лінії показує, що нам потрібно більше досліджувати біорізноманіття желеподібних морських тварин», – підсумовує Монтенегро. Раніше повідомлялося про знахідку на острові в Шотландії істоти, яку вважали зниклою майже 50 років – Depastrum cyathiforme, востаннє бачену у Франції у 1976 році.