Журналіст УНІАН Дмитро Хилюк, який майже 3,5 роки провів у російському полоні як цивільний бранець, розповів про те, як у 2022 році росіяни викрадали цивільних українців і вивозили їх в РФ через Білорусь, знущання і тортури у російських тюрмах та тотальний страх росіян перед українцями.

Дмитре, згадаєш перші дні повномасштабного вторгнення? З чого все почалося?

Війна для мене особисто почалася 25 лютого 2022 року. У цей день наше село Козаровичі на Київщині було окуповане: зайшли російські війська і зв’язок з Києвом перервався. Росіяни стали великою кількістю техніки на березі Київського моря. І перші декілька днів поводились мирно. Але потім їх почали, скажімо так, турбувати наші Збройні сили, обстрілювати їхні позиції. Тож окупанти увірвались в село, були дуже злі.

Я ще не знав, що вони викрадають людей. Знав, що ходять по вулицях – до нас теж приходили, в нашому домі ночували, типу, “несли варту”. Знав, що забирають телефони, грабують, але що людей забирають, не знав…

Ти у цей час продовжував працювати?

Звісно. До 27 лютого у нас ще було світло, тому були інтернет, телефонний зв’язок. Я передавав інформацію на роботу, в УНІАН про те, що відбувається в селі, де окупанти зупинилися, що вони роблять. Повідомив, що в нас було підірвано дамбу…

Коли 27 лютого електрика пропала, зв’язок ще був. Можна було піднятися вище і знайти місце, де ловить. Тому вдавалось іноді додзвонитися, передати смс. І я передавав, що відбувалось вдома.

Коли росіяни тебе затримали?

Мене схопили 3 березня разом із батьком. Напередодні в наш будинок влучив “Град” (але це я вже зараз дізнався, що це був він), тому в домі не було дверей, була розбита стіна, і ми ночували в сусідки. Зранку пішли з батьком додому, щоб оглянути пошкодження, забити якось двері, щоб в хаті можна було натопити, адже було ще дуже холодно.

Але тільки ми вийшли за поріг сусідського будинку, буквально через 50 метрів з’явились окупанти. Вони йшли, вочевидь, із якоїсь “зачистки”, бо тримали автомати на готові. Наставили зброю на нас, поклали на землю, обшукали… У нас не було нічого такого, що забрати, тому забрали цигарки. Ще у мене в кишені було кілька прикрас – мамині, ще радянських часів (їх забрав із будинку, боявся, щоб не пограбували). Їх теж окупанти вкрали.

Після цього нап’ялили нам куртки на голови і повели на так звані склади (великі ангари, зроблені з профнастилу), метрів за 400 від нашого будинку.

Як довго вас там тримали? Що тоді відбувалося?

Нас туди буквально приволокли. Вже на території щільно зав’язали очі, зв’язали руки, багатьом навіть ноги і кинули в якесь приміщення без вікон, без світла. Там, у повній темряві, ми лежали на підлозі три дні. Один раз на добу виводили в туалет. Причому, хлопців, які були молодші і міцніші, боялися, тому їх не водили… Також один раз на день давали попити. І за три дні дали один маленький шматочок вафлі.