Урочисте покладення мощей блаженного Петра Павла Ороса відбулося в Ужгороді, 28 вересня 2025 року. Греко-католицький кафедральний собор Ужгорода став місцем особливої події – Подячної Божественної Літургії. Богослужіння очолив владика Теодор Мацапула, а проповідь виголосив кардинал Ґжеґож Рись. Цю знакову подію відвідав апостольський нунцій, архиєпископ Вісвальдас Кульбокас, разом з іншими єпископами, духовенством та вірянами. Відразу після Літургії, мощі новопрославленого блаженного Петра Ороса були передані для почитання та зберігання на бічному вівтарі кафедрального собору, ставши духовною цінністю для громади.

Попереднього дня, 27 вересня, в селі Білки, де отець Петро Орос колись служив парохом, відбулася урочиста беатифікація. Від імені Папи Лева XIV, кардинал Ґжеґож Рись з Польщі офіційно проголосив священика мучеником, який віддав своє життя за Христа та свою паству. Це була історична мить для місцевої громади та всієї греко-католицької церкви.

Петро Павло Орос народився 14 липня 1917 року в селі Бірі, що на той час входило до складу Австро-Угорської імперії. Він походив зі священницької родини. Втративши батьків у ранньому віці, Петро виховувався у родинах родичів. Відчувши покликання до священства, у 1937 році він вступив до семінарії в Ужгороді. 18 червня 1942 року, ще неодруженим, Петро Орос був рукоположений на священника в селі Доманинці Мукачівської греко-католицької єпархії. Його першим місцем служіння стало село Великі Ком’яти.

Лише через два роки Закарпаття було окуповане червоною армією, що призвело до початку жорстоких переслідувань церкви. Ці часи відзначилися терором, погрозами, арештами, засланнями на Сибір та вбивствами священнослужителів. Однак, дух отця Петра Ороса не був зламаний. Навіть під час заборони діяльності церкви, він продовжував служити своїй пастві, таємно сповідаючи, хрестячи та благословляючи шлюби в нічний час. 28 серпня 1953 року, прямуючи до хворого парафіянина, отець Петро був розстріляний офіцером міліції.

Сьогодні, внесення мощей блаженного Петра Павла Ороса до ужгородського кафедрального собору супроводжувалося величним співом. Це знамення є живим нагадуванням про те, що навіть у найтемніші часи людської історії, світло віри залишається незламним. Його приклад спонукає сучасних християн до стійкості у надії та невичерпної любові, показуючи, що справжня віра не знає перешкод.