Герої вмирають.
Не так, як це показують у кіно — без музичного супроводу, без гучних оплесків, без зайвого пафосу. Вони йдуть тихо, залишивши по собі порожнечу.
Десь там, на полі бою, під холодним дощем, між безкрайнім небом і рідною землею, обривається їхнє життя. В очах — страх, в серці — думка про дім, про рідну маму, про тих, кого щиро любили.

Вони не були безстрашними.
Вони — звичайні хлопці та дівчата, як і всі ми. Ще вчора вони сміялися, будували плани на майбутнє, мріяли про мирне життя. Писали: «Після війни все буде добре…» Але сьогодні — лише тиша. І рідна земля приймає в себе тих, хто віддав їй усе, що мав.
Перед обличчям неминучої смерті всі стають однаковими — і найхоробріші, і ті, хто боявся. Серце б’ється до останнього подиху не стільки від мужності, скільки від безмежної любові — до життя, до своїх близьких, до рідної України.

Герої не народжуються такими.
Вони стають героями, тому що люблять свою землю та свій народ сильніше, ніж бояться смерті. Вони йдуть захищати нас, йдуть замість нас. Заради нашого майбутнього.

Текст з інтернету…