З найдавніших часів сіль виступає як невід’ємний і вкрай необхідний елемент людського життя. Значення солі у стародавньому суспільстві важко переоцінити. Використання її у доісторичні часи було надзвичайно широким. Сіль вживали для приготування їжі, напоїв, ліків, застосовували при консервуванні продуктів харчування (м’яса, сала, риби та ін.), а також обробці шкіри. Такий широкий діапазон використання у поєднанні з нерівномірним і відносно вузьким територіальним поширенням призвів до того, що племена, які володіли покладами цього мінералу, швидко багатіли.

       Найраніші свідчення добування солі в Європаі припадають на бронзовий вік. Особливого розмаху її видобуток і торгівля набувають, однак, на зорі віку залізного, коли тут поширюється гальштатська культура (за назвою містечка Гальштат поблизу сучасного Зальцбурга, де досліджені місця видобутку солі в VII – V ст. до н.е.).

       Територія Закарпаття, особливо її східна частина, що протягом століть входила до складу історичного Марамороша, теж багата на поклади солі. Ось як про них пише Елек Фейнєш, укладач відомого “Географічного словника Угорщини” середини минулого століття: “Найважливішим мінералом Марамолощини є сіль, яка знаходиться тут у такій невичерпній кількості, що могла б забезпечувати потреби усієї країни протягом необмеженого часу”. Із закарпатських місцезнаходжень солі одним із найбільших є Солотвинське. Кам’яна сіль тут якісна, місцями залягає неглибоко, інколи навіть виходить на поверхню. Отже видобуток можна було вести з відносно низькою затратою сил. А коли взяти до уваги надзвичайно вигідне розташування Солотвина (у центрі котловини, де р. Іза впадає у Тису, яка, очевидно, і у стародавні часи була однією з найважливіших водних транспортних магістралей), то стає очевидним величезне значення археологічних матеріалів, що походять звідси і безперечно пов’язані із солерозробками.

       Центральним і ключовим пам’ятником Солотвина й Марамороша вцілому, який дає можливість прослідкувати історичний розвиток цього гірського краю з найдавніших часів до епохи середньовіччя, є городище Читаття. Слово “читаття” румунського походження і в перекладі українською мовою означає “городище, укріплення, замок”. З пам’яткою у місцевого (насамперед, румунського) населення пов’язаний цілий ряд легенд, переказів, як от про глибокий підвал, про опришка Пинтю, про знахідки золотих скарбів.

       Городище розташоване в межах сучасного смт. Солотвино. Пам’ятка займає мисоподібний виступ правобережної тераси р. Тиса. Городище знаходиться на висоті 290 м над рівнем моря. За формою воно трапецієподібне, вужчим кінцем направлене на захід. Розміри такі: загальна довжина – 60 м, ширина по довгій (сх.) осі – 50 м, ширина по короткій (зах.) осі – 10 м. З трьох боків городище має природне укріплення: із півдня й заходу – круті, висотою 30 – 35 м, схили корінного берега Тиси, що тепер поросли молодим дубовим лісом; з півночі – глибоким ярком. Що стосується східної, незахищеної природно, сторони, то вона має штучні укріплення у вигляді рову й валу. Останній, очевидно, тягнувся по всьому периметру городища. Рів, який перетнув терасу з півночі на південь, має ширину 4 і глибину 1,2 м. Вал, за свідченнями тоґпографічних карт, мав у східній частині городища висоту не менше 0,7 м. Він складається з грунту, обпаленої глини і гальки великих розмірів. Із землі, вибраної з рову, був насипаний стрімкий і досить високий ескарп (сьогодні він має висоту 3 м), який теж укріпляв городище. Коли зважити, що по валові тягнувся дерев’яний частокіл, то укріплення “Читаття” були досить, як на ті часи, міцними.

       Городище відоме серед дослідників з 1950-х років нашого століття. Відкрив його для науки П. Сова (1953). У 1965 р. пам’ятку досліджував С. Пеняк. Двома роками пізніше (1967) тут здійснено перші археологічні розкопки співробітниками Музею археології та етнографії Молдавії під керівництвом П. Бирні, короткий звіт про які опублікували тільки у 1987 році(І.Нікуліце). Улітку 1983 р. городище шурфувала експедиція Ужгородського університету (керівник Е. Балагурі).Протягом 1990 – 1993 рр. археологічне дослідження Читатті проводив Закарпатський краєзнавчий музей під керівництвом Й. Кобаля, а у 1996, 1998-1999 р.р. спільна румунсько-українська експедиція (Е. Балагурі, В. Котигорошко, Г. Лазін, М. Василієв, А. Рустою, К. Комша).

      Найдавніші знахідки відкриті у материковому грунті і представлені нечисленними знахідками доби палеоліту. Це в основному грубі відщепи, на яких дуже рідко спостерігаються сліди обробки. Малочисельність колекції, відсутність нуклеусів і готових виробів утруднюють її культурне і хронологічне визначення. Однак, знахідки ще двох пунктів з палеолітичним інвентарем в околицях Солотвина, які належать до мустьєрської культури, дозволяють припустити, що і на Читатті побували у свій час люди типу неандертальців( 100-40 тис. років тому назад).

       Наступний культурний горизонт городища представлений знахідками доби бронзи. Як показали дослідження, матеріали цього часу поширені на всій площі пам’ятника, а також навпроти нього, біля водонасосної станції. Тут зібрана значна археологічна колекція. Остання включає вироби із глини, каменю і бронзи. Як звичайно, переважають керамічні фрагменти. Вони походять від горшків, амфор, мисок, черпаків, цідилок, пірауносів. Орнаментація посудин різнотипова. Кухонний посуд прикрашений, як правило, наліпним валиком під вінчиком та розчосами, в той час, як столовий – врізними спіральними, паралельними або напівкруглими лініями та наколами. Керамічний комплекс Читатті доби бронзи типовий для культури Станово (= Суціу де Суз), її початкового етапу, який датується дослідниками приблизно XVІ – XV ст. до н.е.

     Немає сумніву, що виникнення поселення, можливо укріпленого, в Солотвині за доби бронзи, було пов’язане, насамперед, з наявністю в його околицях багатих покладів кам’яної солі. Опосередковано на це вказують і знахідки окремих речей та цілих бронзових скарбів, як із самого Солотвина (скарб бойових сокир з диском на обусі), так і з долини Тиси. Привертає увагу те, що недалеко звідси знайдено також кілька золотих скарбів  XIV – XIII ст. до н.е.(Сарасеу – Румунія; Буштино – Україна), у зв’язку з чим легенди про скарби золота на Читатті можуть мати і реальну основу. У всякому випадку, в епоху бронзи на Мараморощині спостерігається досить бурхливе життя й інтенсивна торгово-обмінна діяльність між племенами, що володіли покладами солі, та їх сусідами.

       У кінці бронзового на початку залізного віку контроль за видобутком солі із Читаття перемістився на протилежний берег Тиси, де поблизу румунського міста Сігетул Мармацей археологами відкрито тогочасне городище(урочище Солован).

       Однак, уже через кілька століть Читаття знову відіграє провідну роль у житті населення краю. В кінці IV і особливо ІІІ ст. до н.е. західну частину сучасної Румунії і Центральну Трансільванію підкоряють кельтські племена. Місцеве дакійське населення зуміло зберегти незалежність лише в середній течії Самоша й Марамороша. На цій території укріплене поселення вказаного часу засвідчене лише в Солотвині. Отже, можна припустити, що саме Читаття в цей час було одним із центрів місцевих гетто-дакійських племен.

       Культурний горизонт Читатті пізнього залізного віку  і рубежу нашої ери- найпотужніший на городищі: товщина до 1 м. Він, у свою чергу, поділяється на два хронологічні підгоризонти: ранній (IV – ІІ ст. до н.е.) і пізній (І ст. до н.е. – І ст. н.е.). Для першого з них характерні різні типи, переважно, ліпного (87% від усієї кількості) посуду і насамперед горшки банкоподібної форми з ручками-упорами та пластичним валиковим орнаментом. Зустрічається також посуд більш досконалих форм й обробки – чорнолощені миски, черпаки тощо. Тут були відкриті залишки жител стовпової конструкції із стінами, виготовленими з деревяних прутів, обмазаних глиною. Долівка в таких житлах була теж вимазана й побілена. Поблизу жител зафіксовані господарські ями, зокрема з кістками тварин (переважають кінцівки великої рогатої худоби). Поселення того часу, однак, загинули у вогні (причина пожежі невідома). Після цього поверхня була вирівняна, засипана шаром жовтої  глини – і життя продовжувалося. Тут знову виникли житла, на цей раз наземної конструкції, підлога яких частково вистелялася великими плитами пісковика. Тут же знаходилися відкриті вогнища. Кераміка цього горизонту має значно розвинутіший вигляд, ніж раніше. З’явилися нові форми, інші стали зустрічастися частіше (вази для фруктів). У культурному шарі відкрито ручне кам’яне жорно, залізний шлак та вироби із заліза, скляні намиста, тигель для лиття бронзи. Усі ці знахідки свідчать про різносторонню господарську діяльність жителів Читатті. Саме даки були тими, котрі сформували укріплену систему городища. Безперечно, видобуток солі відіграв одну із провідних ролей. Знахідки кельтських монет, характерних лише для західної частини Закарпаття, відкритих в Сігетул Мармацей, свідчать про активні обмінні зв’язки між кельтами, центром яких була Галліш – Ловачка, і даками Марамороша. Межа між двома етнічними масивами проходила в районі Хустських воріт, приблизно по течії Тиси. Саме тут, у кінці ІІ ст. до  н.е., поблизу сучасного с. Мала Копаня (Берегівський район) виникає найбільший дакійський центр нашого краю – укріплене городище типу дава.

       Десь на початку ІІ ст. н.е. дакійське городище в Солотвині припиняє свої існування. Та життя на його околицях, як показують знахідки римських монет (імператорів Костянтина і Валентина), знайдених, за свідченням Ф.М. Потушняка, у старих солотвинських шахтах (так званих чортових ямах), продовжувалося. Знахідки римських монет, у тому числі і великих скарбів, зафіксовані по всій Мараморощині (Нанково, Тячево, Руське Поле) ще й у IV ст.

       Якою була історична ситуація тут в епоху великого переселення народів (Vст.) і ранньослов’янський час (VI – ІХ ст.) за браком будь-яких археологічних і писемних джерел сказати важко.

     Найпізніший культурний горизонт Читатті представлений археологічними матеріалами (гончарна кераміка, камяні та залізні вироби) раннього середньовіччя. Мова йде про  поселення ХІІ – поч. ХІІІ ст. Виходячи з цього та з пізнішої назви назви історичного Солотвина(Zlatina,Zlatyna – 1360р.) можна припустити, що засновниками цього першого поселення, що передувало сучасному Солотвину, були південні слов’яни або угорці.

« повернутися