Борис Павлович Сич – видатна особистість, чиє життя є живим свідченням незламного духу українського народу. Підопічний Київського районного терцентру у Харкові, він народився 8 червня 1936 року в місті, яке стало для нього справжньою колискою, свідком усіх історичних змін та випробувань. Доля Бориса Сича тісно переплетена з драматичними подіями України, адже він пережив не одну, а дві великі війни, що залишили глибокий слід в історії його рідного Харкова та всієї країни.Під час Другої світової війни, ще зовсім малим хлопчиком, Борис Павлович разом зі своєю мамою був змушений евакуюватися, рятуючись від окупації. Їхнім прихистком стала місцевість під Саратовим. Хоча дитяча пам’ять зберігає не так багато чітких спогадів про жахи самого воєнного часу, мить повернення до рідного Харкова після Великої Перемоги назавжди закарбувалася в його свідомості як символ надії та відродження. Цей момент став фундаментом для його подальшої віри у світле майбутнє, незважаючи на всі труднощі.Значну частину свого яскравого життя Борис Сич присвятив музиці. Це захоплення стало для нього не просто хобі, а справжнім покликанням, джерелом натхнення та способом вираження емоцій. Його талант і пристрасть до музики роблять його активним учасником усіх творчих заходів, які організовує терцентр. Він є душею багатьох святкових концертів, даруючи радість і натхнення своїми виступами, і показуючи приклад оптимізму та життєлюбства. Музика для нього — це не просто звуки, а ціле життя, наповнене гармонією та сенсом. У терцентрі він знайшов не лише підтримку, а й можливість ділитися своїм мистецтвом, продовжуючи грати та співати, незважаючи на обставини.З початком повномасштабного вторгнення росії у лютому 2022 року, коли Харків знову опинився під ворожими обстрілами, Борис Павлович разом зі своєю родиною прийняв свідоме рішення залишитися в рідному місті. Це рішення, сповнене мужності та віри у свій дім, є продовженням його життєвої філософії – не здаватися перед обличчям небезпеки. Він став свідком нової, жорстокої війни, яка знову прийшла на українську землю, але його дух залишився незламним.Незважаючи на похилий вік і нелегкі часи, Борис Павлович зберігає неймовірний оптимізм та непохитну віру у перемогу. Його слова надихають і вселяють надію, особливо в очікуванні майбутньої перемоги: «Я вірю в нашу перемогу, у мир, у щасливе майбутнє Харкова та України. А ще я знаю, що в терцентрі на честь нашої перемоги буде великий святковий концерт, в якому я обов’язково візьму участь». Це свідчить про його глибокий патріотизм та бажання жити повноцінним життям, чекаючи на світле майбутнє. Історія Бориса Сича – це історія стійкості, любові до життя і непереможної віри в українську перемогу, що особливо цінна для всіх мешканців Харкова та України в ці непрості часи.