Синьо-жовте поєднання утвердилося як українські національні кольори під час європейської «Весни народів» у 19 столітті. Але загалом ця символіка з нами зі значно давніших часів. Історія українського прапора свідчить про глибоке коріння національної ідентичності.
Поєднання блакитного тла та жовтого малюнку зустрічається в символіці українських населених пунктів, починаючи з часів Русі. Козаки, мужні захисники української землі, використовували синє тло та малювали жовті хрести, небесні світила та зброю на полкових і сотенних знаменах, що символізувало їхню відвагу та прагнення до волі.

Під час хвилі європейських революцій 1848 року, названої «Весна народів», синьо-жовтий стяг утвердився вже як прапор українського народу, символ його боротьби за свободу. Тоді, у червні 1848-го, таке знамено вперше підняли над ратушею у Львові, ознаменувавши початок нового етапу національного відродження.

На Наддніпрянщину, яка була в складі Російської імперії, синьо-жовтий прапор як символ української національної боротьби прийшов після подій революції 1905–1907 років. А вже за десятиріччя, у 1917-му, він став офіційним стягом української державності. Під синьо-жовтими прапорами відбувалися маніфестації українців, що демонстрували їхню єдність та прагнення до незалежності. З ними українські воїни 100 років тому вирушали в бій, несучи надію на вільне майбутнє. У квітні 1918-го синьо-жовті прапори підняли над кораблями Чорноморського флоту у Севастополі, стверджуючи українську присутність на морі.

А після втрати незалежної української держави синьо-жовтий прапор залишався потужним символом національної боротьби та незламних спроб відновити державність у різних регіонах України. Він надихав покоління борців за свободу.

Навіть в радянській Україні, незважаючи на репресії, були сміливі спроби піднести національний прапор. 1 травня 1966 року над будинком Київського інституту народного господарства у Києві (нині Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана) замість червоного прапора зранку височів синьо-жовтий. Студент Георгій Москаленко та робітник Віктор Кукса, які це зробили, планували викликати неабиякий резонанс – прапор мали побачити студенти і робітники заводу «Більшовик», що зранку збиратимуться в колони на першотравневу демонстрацію. Цей акт громадянської мужності не залишився безкарним: через 9 місяців КГБ знайшов сміливців. Вони отримали відповідно 3 та 2 роки таборів суворого режиму, але їхній вчинок став символом незламності духу.

22 січня 1973-го в Чорткові на Тернопільщині Володимир Мармус із вісьмома товаришами вивісив 4 національні прапори, демонструючи свою відданість Україні.
26 квітня 1989-го у Львові під українським прапором відбувся мітинг пам’яті жертв Чорнобильської трагедії, а 22 травня того ж року – Шевченківське свято в Києві. 23 березня 1990 року він з’явився над Тернопільською міськрадою; 3 квітня – над Львівською ратушею; 24 липня – урочисто піднятий над Київською міською радою, знаменуючи зростання національної свідомості.

4 вересня 1991 року національний синьо-жовтий прапор замайорів над Верховною Радою України, символізуючи відновлення незалежності. А за кілька місяців, 28 січня 1992-го, ВРУ офіційно затвердила його Державним Прапором України, юридично закріпивши національну символіку.

Відтоді український прапор піднімали над Еверестом, демонструючи досягнення українців. Він майорів на зустріч антарктичним вітрам на станції «Академік Вернадський», свідчачи про присутність України в найвіддаленіших куточках світу. Літав у космос з Леонідом Каденюком, представляючи Україну серед зірок. Вертолітним ронделем на фюзеляжі пролітав над смарагдовими джунглями Конго в складі миротворчої місії, поширюючи мир. Піднімався на п’єдестал разом з олімпійськими чемпіонами, починаючи з 1996 року, прославляючи український спорт. Стрічками майорів на куртках і рюкзаках протестувальників під час Революції гідності, ставши символом боротьби за свободу. Нескорено йшов на зустріч солоним вітрам та російським окупантам на тральщику «Черкаси» в Криму, демонструючи незламність. Сьогодні прапор – з нашими військовими на їхніх плечових шевронах, у рюкзаках та на позиціях. Вони бережно підписують його своїми позивними побратимам на пам’ять, зберігаючи пам’ять про бойове братерство. Він майорить над вільними і звільненими містами України, несучи надію. А українці на окупованих територіях чекають, коли він знову з гордістю розвіватиметься у їхніх містах, селищах та селах, символізуючи перемогу та повернення додому.
 За матеріалами Українського інституту національної пам’яті