Глибокі історичні спогади про трагічні сторінки минулого України продовжують розкриватися завдяки праці краєзнавців. Одним із таких цінних джерел є мемуари Василя Корози, ямпільського дослідника, які нещодавно були опубліковані директором музею Трудове братство М.М. Неплюєва Валерієм Авдасьовим. Ці спогади детально висвітлюють події, пов’язані з примусовою колективізацією в Ямполі, що розгорталася у 1929 – 1931 роках. Це був період кардинальних змін у сільському господарстві, який залишив глибокий, часто болісний слід в історії українського народу.

Примусова колективізація, запроваджена радянською владою, мала на меті централізувати сільськогосподарське виробництво та ліквідувати приватну власність на землю. Це призвело до створення колгоспів та розкуркулення заможних селян, яких оголошували “ворогами народу”. В Україні цей процес набув особливо жорстоких форм, оскільки супроводжувався масовими репресіями, вилученням зерна та продовольства, що зрештою стало однією з головних причин Голодомору – геноциду українського народу 1932-1933 років. Свідчення Василя Корози дають можливість зануритися в атмосферу тих років і зрозуміти, як ці події впливали на життя простих людей на місцевому рівні.

Короза згадує весну 1931 року, коли правління колгоспу “ім. 8 березня” готувалося до оранки. Було здійснено пробний виїзд, але не на поле. Одинадцять підвод з плугами та боронами виїхали з двору Неплюєва на базарну площу Ямполя. На площі було багато люду. Одні спостерігали за тим, що відбувається, з великою увагою, позитивно. Інші подейкували: “Орайте, орайте, а ми подивимося, що з вашої затії вийде”. Знайшлися й явні противники, вони супроводжували колгоспну колону насмішками та нецензурними словами. Це яскрава ілюстрація того, наскільки неоднозначно сприймався процес колективізації в Ямполі та в інших населених пунктах.

Цей епізод демонструє суспільну напругу та опір, який чинився примусовим змінам. Селяни, які століттями працювали на своїй землі, не бажали відмовлятися від неї та переходити у колгоспи, де їхня праця переставала бути їхньою власністю. Однак влада діяла безжально. Як наслідок колективізації, що була частиною політики радянської влади, у листопаді 1929 року 400 мешканців села Воздвиженського Ямпільського району були просто залишені без домівок. Це був лише один з тисяч прикладів жорстокого поводження з селянами по всій Україні.

Ці спогади є надзвичайно важливими для збереження історичної пам’яті про колективізацію в Ямполі та її трагічні наслідки. Вони дозволяють зрозуміти не лише масштаби політики, але й індивідуальні долі людей, які постраждали від неї. Розуміння цих подій допомагає усвідомити причини та наслідки Голодомору, а також сформувати повніше уявлення про тоталітарний режим, який панував у ті роки. Завдяки таким документам, як спогади Василя Корози, ми можемо крок за кроком відновлювати правдиву картину минулого, протистояти спробам його фальсифікації та вшановувати пам’ять мільйонів жертв. Важливо, щоб ці свідчення були доступними для широкого загалу, адже вони є невід’ємною частиною національної пам’яті. Збереження та популяризація таких матеріалів, що описують, наприклад, як відбувалася колективізація в Ямполі, є ключовим для майбутніх поколінь.