«Для мене особисто важливо, щоб кожен зробив для захисту держави усе, що в його силах, тоді й переможемо!» — історії з фронту 534 ОІСБ 128 Закарпатської бригади 🇺🇦

Мене звати Павло. Я народився на Закарпатті, у селі Дротинці. Моя освіта — тракторист-машиніст, здобута у вищому професійному училищі. Перед тим, як долучитися до лав Збройних Сил України, я працював водієм вантажних автомобілів.

Коли почалася ваша служба у ЗСУ і як складався ваш бойовий шлях?
Мене призвали до лав Збройних Сил України у 2013 році. Після складання присяги я потрапив у батальйон «Тиса». На початку 2014 року наш підрозділ було перекинуто на Сумщину для посилення охорони державного кордону. У травні того ж року нас передислокували в зону АТО. Там мене прикомандирували до артилеристів — я виконував обов’язки водія, підвозив боєприпаси. Ми проходили через такі населені пункти, як Велика Тарасівка, Мала Тарасівка, Щастя, Мирне, і також працювали в районі Луганського аеропорту. Наприкінці 2014 року підрозділ відвели на захід України для доукомплектування. У 2015 році нас перекинули на полігон «Широкий Лан», де ми проходили бойове злагодження. Тоді я вже був у складі інженерного батальйону «Тиса» та обіймав посаду водія екскаватора. У середині 2016 року нас скерували в зону бойових дій на Донеччині: ми виконували бойові завдання в районах населених пунктів Миколаївка, Карлівка, Опитне, Водяне, Піски, а також працювали в Донецькому аеропорту. Це була значна частина мого бойового шляху.

Чи були епізоди, які запам’яталися найбільше?
Ми здебільшого виконували завдання зі створення інженерних загороджень: мінували під’їзди, мости, естакади, готували укріплення, щоб уповільнити просування ворога й захистити свої підрозділи. Траплялися й надзвичайно небезпечні ситуації. Яскраво запам’ятався випадок, коли наша машина опинилася під прицільним вогнем снайпера. Перше влучання прийшлося на паливний бак, але машина вціліла, не вибухнула. Тоді снайпер почав цілити по склу, додавати вогню по інших елементах. Я швидко оглянув машину й відійшов на безпечну відстань. Майже півтори години підійти до машини було неможливо. Зрештою мені вдалося дістатися до керма й увімкнути мотор. Машину, наскільки це було можливо, захистили бронежилетами з одного боку. До місця, де снайпер вже не міг нас «дістати», треба було проїхати чотири кілометри. Цю дистанцію довелося подолати на пробитому колесі. Пізніше, коли зняли колесо, виявили в ньому велику кількість осколків; радіатор і рульовий бачок також були пошкоджені. Добре, що всі залишилися живими, та ще й машину вдалося забрати.

Де ви провели наступні роки?
У 2018—2019 роках я служив у районі Волновахи. У 2019 році Президент України відзначив мою службу — мене нагородили медаллю «За військову службу Україні». Це була важлива й почесна відзнака. Протягом 2020–2021 років довелося побувати в різних місцях, зокрема в районі Маріуполя, де я проходив службу до грудня.

Де вас застало повномасштабне вторгнення 2022 року?
На момент повномасштабного вторгнення я перебував у Дніпропетровській області. Спочатку продовжував займатися інженерно-саперною роботою: підвозив міни, облаштовував мінні загородження, мінував мости та естакади, щоб стримувати просування ворога.

Ви на війні ще з 2014-го. Що для вас головне у цій війні?
Служу вже понад десять років і разом з побратимами сумлінно виконуємо усі завдання, які постають перед нами. Та найбільше я, як і всі, хочу, щоб ця війна якнайшвидше скінчилась — хочу повернутися до сім’ї, до рідних на рідне Закарпаття. Для мене особисто важливо, щоб кожен зробив для захисту Батьківщини, а отже, для захисту своїх рідних і сім’ї, усе, що в його силах. Я вірю: наша спільна праця й самовідданість допоможуть зберегти країну, відстояти її незалежність.

#534ОІСБ #ЗСУ #Сапери #НіКрокуБезНас #РазомДоПеремоги