🌻🌻🌻🌻 До Всеукраїнської акції пам’яті “Сонях” 🌻🌻🌻🌻

Анатолій Кривонос (1968 р.- 2022р.): «Моє серце — там, де він»

Історія життя та втрати Анатолія Кривоноса, який загинув, захищаючи Україну.

Зустріч з Анатолієм стала доленосною, хоча й випадковою, на Херсонщині. З того дня спільний шлях, наповнений працею, турботою та любов’ю, об’єднав нас. Життя було сповнене спільних зусиль та взаємної підтримки. Ми разом збудували два будинки, започаткували власний бізнес, виховали трьох дітей: двох доньок і сина, який став гордістю батька та його надією. Здавалося, попереду – довгі роки щасливого сімейного життя. Але війна змінила все.

У зв’язку з небезпекою, Анатолій поїхав на заробітки до Чехії, тоді як я з сином залишилася в Каховці. Ми очікували на народження онучки навесні 2022 року, в час, коли небо розривалося від вибухів. Анатолій негайно повернувся в Україну, до Чернівців, де проживала наша середня донька. Повернення до Каховки стало неможливим через окупацію міста.

Одного дня Анатолій повідомив своє тверде рішення: «Я подав документи. Йду на війну. Я йду вас захищати». Незважаючи на страх, я розуміла, що сперечатися марно – його рішучість і любов були незламними. Наші розмови стали короткими, сповненими невимовності, як подихи вітру між боями. Останній дзвінок пролунав 30 вересня, коли він обіцяв передзвонити. На жаль, більше я його не чула, лише кілька коротких повідомлень, що здавалися прощальними.

5 жовтня пролунав дзвінок з частини: «Ваш чоловік загинув третього жовтня…». Ця звістка зруйнувала все. Наш спільний шлях, мрії про спокійну старість – усе обірвалося.

Минуло майже три роки, але біль залишається. Його серце зупинилося на полі бою, але для мене він живе – у дітях, онуках, у кожній цеглині нашого дому, в посаджених деревах, у кожному подиху вітру. Анатолій – це частина мого світу, який ніколи не зникне. Він – один на мільйон.

У Чернівцях я вчуся жити знову. Вчуся приховувати сльози, коли хочеться кричати. Вчуся плекати маленькі іскри надії. Вірю, що настане день, коли ми обіймемося з рідними, які залишаються на окупованих територіях, не боячись вибухів і темряви. Життя в окупації – це щоденне випробування, повне невідомості. Моя старша донька з родиною досі живе під окупацією, і ми спілкуємося лише через відеодзвінки.

Після втрати Анатолія постало питання про місце поховання. Тіло неможливо було доставити до окупованої Каховки. Я наполягла: «Ховайте там, де наші діти, щоб вони могли попрощатися з батьком». Сама ж не змогла бути присутньою, що стало неможливим через обставини. Ця рана болить досі, бо війна підкидає пастки, а доля не дала шансу попрощатися особисто.

Сьогодні я маю можливість відвідати його могилу, покласти квіти, помолитися, доторкнутися до каменю, що зберігає його пам’ять. Я вдячна Богу за цю можливість, адже є ті, хто не має навіть її.

Я безмежно вдячна рідним, військовій частині, Глибоцькій громаді та священникам – усім, хто з гідністю провів мого чоловіка в останню путь. Їхня людяність, підтримка та тепло залишаться в моєму серці. Любов не вмирає, вона переходить у пам’ять. І коли вітер торкається обличчя – я знаю, що це він. Мій Анатолій. Моє серце — там, де він.🌻🌻🌻🌻

Записала Наталія Балан Іванова з розповіді дружини Лілії Ішкової