🌻🌻🌻🌻 Пам’яті Героя: Олександр Попадюк (1975-2022) – «Любов, що проростає з болю» 🌻🌻🌻🌻

Олександр Попадюк, народжений 7 квітня 1975 року в мальовничому буковинському селі Тисовець, залишив глибокий слід у серцях тих, хто його знав. Його дитинство, сповнене світла та щастя, минуло в оточенні природи та друзів. Літні дні, що здавалися нескінченними, та дзвінкий сміх, що лунав над лісами, наче спогади про безтурботну юність.

Його юність припала на 80-ті роки, коли Олександр виявив неабияку пристрасть до техніки. Попри часті поломки стареньких мотоциклів, його вправні руки та наполегливість знову й знову повертали їх до життя. Ці мотоцикли були не просто засобом пересування, а й символом його свободи та невгамовної енергії. З вітром у волоссі та щирою усмішкою він мчав дорогами, наповнюючи життя яскравими моментами.

Особливе місце в спогадах займає один день, що став початком спільного шляху. На Великдень, коли весна вже наповнювала повітря ароматом свіжої зелені, біля його хати з’явилися великі гойдалки – місце зустрічей і радості. Саме туди він запросив майбутню дружину. Ця зустріч, хоч і почалася з невеличкого непорозуміння з майбутньою свекрухою, поклала початок їхній спільній дорозі.

Олександр не був схильний до пишних зізнань, але його щирість і простота вражали. Пропозиція руки та серця була зроблена так само просто, але від душі. Одного ранку, проводжаючи дружину до гуртожитку, він поставив питання, що визначило їхнє майбутнє: «А за кого ж, як не за мене?» Його слова про необхідність сім’ї, родини, жінки, з якою «на старість буде з ким посваритися», свідчили про глибоку, природну мудрість.

Весілля відбулося в непрості 90-ті роки, коли молодість і кохання були їхнім головним багатством. Олександр брав на себе всю відповідальність, працюючи та ремонтуючи. Купівля старенького ГАЗ-83 та його нічні «реанімаційні» роботи свідчать про його відданість та вміння долати труднощі. Його любов до техніки перепліталася з глибокою прихильністю до природи. Мрії про спокійне життя в селі, про курей, кролів, про дім для дітей, що залишиться від них – це був його світ, його плани.

Олександр Попадюк був людиною чесною та справедливою. Його серце завжди вказувало на правильний шлях. Він не терпів зради й завжди поспішав на допомогу іншим. Коли почалася повномасштабна війна, він був за кордоном із сином, але серце патріота не дозволило залишатися осторонь. Олександр повернувся, щоб бути поруч із Батьківщиною.

Його останні слова – «Я йду їх зупиняти на сході, щоб вони не прийшли до нас на захід» – стали символом його жертовності та відваги. Наш дім осиротів, але біль втрати переплітається з гордістю. Олександр, як дуб – міцний, непохитний, правдивий. Він любив життя, родину та свою землю настільки сильно, що віддав за них найцінніше – своє життя.

Його шлях обірвався передчасно, але світло його пам’яті, його любові та його подвигу залишиться навічно. Його історію записала Наталія Балан Іванова зі слів дружини Ксенії Попадюк. Село Червона Діброва, 2025 рік.