До дня народження полеглого воїна Миколи Профіровича Іонуци та #Всеукраїнської_акції_пам’яті #Сонях

Микола Іонуца (1986р. – 2023р.): «Коли небо забирає найдорожче»…

Микола народився 15 вересня 1986 року у селі Черепківці. Його дитинство було схоже на шлях із дрібних камінців і широких стежок — школа, дев’ять класів, далі профтехучилище, де опановував ремесло маляра-штукатура. Та доля, як тихий вітер у полі, завжди підштовхувала його шукати більше. І він обрав ще один шлях — навчання в училищі радіомеханіків. Згодом працював на фермерському господарстві, де руки, що знали і працю, і ніжність, вчилися тримати як інструменти, так і життя. Ця багатогранність його натури проявлялася у всьому, чим він займався.

Ми зустрілися у вересні 2013 року, був схід з танцями на честь храмового свята у Старому Вовчинці. Звичайний день став початком чогось особливого. Він відразу привернув мою увагу: високий, статний, з сіро-голубими, мов небо після грози, очима. Та найбільше запам’яталися його руки — гарні, мужні й водночас ніжні. Ці руки згодом тримали мене за плечі, підіймали дитину до вікна, ніби показуючи світові маленького козака. Його погляд випромінював тепло і силу, яка притягувала з перших хвилин.

Наші зустрічі були короткими, але повними світла. Чотири місяці ходив Микола до мене пішки, долаючи відстань між селами, мов між берегами двох рік, що прагнуть злитись. 9 лютого 2013 року ми стали чоловіком і дружиною. Весілля було гучне й радісне, сповнене щирих привітань і щасливих усмішок. Відтоді ми жили одним серцем, розділяючи кожен момент, як найцінніший дар.

У листопаді 2014 року народився наш первісток Максимко. Микола був гордим татом, тим, хто хотів бачити сина з перших хвилин життя, навіть через вікно. Він ніби вкладав у маленькі плечі сина всю надію на продовження роду, на майбутнє, де пануватиме мир та злагода. Ми разом виховували хлопчика, мріяли, що наше щастя буде непорушним, як скеля, і триватиме вічно.

А тоді прийшов 2015-й. Рік, коли Микола підписав контракт і став військовим. Львів, Суми, Харків — його шляхами стали полігони, казарми, плаци. Контрактник — це людина, яка свідомо кладе на терези власне життя і життя інших. Їхня відповідальність — важча за камінь, бо на їхніх плечах не лише зброя, а й тіні родин, дітей, дружин. Микола ніс цей тягар з мужністю, бо знав: його обов’язок — берегти наш мир, захищати рідну землю від ворога.

Але життя завжди має свої несподівані повороти: у червні 2016 року з’явився другий син, якого Микола назвав Михайликом — на честь вінчального батька. Життя дарувало нам радість, незважаючи на труднощі, які доводилося долати.

Я тоді думала, що мої проблеми — це непідйомний тягар для жінки: маленькі діти, перші роки школи, відсутність чоловіка поруч. Я ще не розуміла, що життя готує мене до найстрашнішого випробування, до втрати, яка змінить все.

Звістка про страшну війну розбила душі. Микола служив на полігоні у Львівській області. Навчав молодий склад ЗСУ, готуючи їх до захисту Батьківщини. Звістка про смерть прийшла несподівано, мов удар грому в ясний день. Зателефонували із частини… У ті секунди я ще не усвідомлювала сенсу всіх слів. Та коли зрозуміла істину, земля під ногами розсипалася, і небо стало чорним. Ця мить стала початком найтяжчого періоду в моєму житті.

Миколу привезли додому у труні, щоб поховати там, де він колись мріяв жити з нами, де народилися його сини. Його більше не було — лише спогади, лише відчуття рук, яких вже ніколи не торкнешся, лише порожнеча, що роз’їдає душу. Ця втрата назавжди змінила наше життя.

Найважче дивитися на синів. Дітям, особливо хлопчикам, потрібне татове плече — міцне, надійне, таке, яке тримає світ. А тепер вони залишилися без нього. Їхні плечі ще надто тендітні, щоб нести біль і втрату. А моє серце тепер — і за мене, і за нього, і за наших синів. Цей біль — спільний, але його доводиться переживати наодинці.

Микола пішов за обрій, але його образ лишився у нас: у очах синів, у їхніх посмішках, у спогадах про руки, що колись творили і життя, і любов. Він залишив нам не лише пам’ять, а й приклад відповідальності, яку несуть справжні чоловіки — ті, що стають плечем для всіх, навіть коли вже не можуть повернутися. Його життя — це подвиг, його пам’ять — вічна.🌻🌻🌻🌻🌻🌻

Записала Наталія Балан Іванова зі слів дружини Оксани Іонуци

Село Черепківці, 2025 рік.