🌻🌻🌻🌻🌻🌻До другої річниці з дня загибелі полеглого захисника України, нашого земляка – Сергія Няйка та Всеукраїнської акції пам’яті “Сонях”🌻🌻🌻🌻🌻🌻

Сергій Няйко «Вірний син своєї землі»

12.09.1982 року в сім’ї народився другий син – Сергійко. Він ріс хворобливим хлопчиком. В 11 місяців його віддали до дитячого садка, де працювала мати. Сергійко був маленьким і почав ходити пізно. Йому було важко залишатися в групі, але його всі любили, бо він був спокійною та дуже милою дитиною. Навіть у школі не було з ним жодних проблем за 9 років навчання. Його любили, у нього було багато друзів, з якими він добре ладнав.

Коли Сергію виповнилося 7 років, народилася сестричка Віталка. Він її обожнював, адже з 5-місячного віку мати бігла на роботу і була спокійна за дітей: Сергійко догляне, погодує, покладе спати. Сергій був впливовим братом для двоюрідних – Андрія та Ірини. Він ходив пасти корів, а бабуся йому давала млинці з варенням. Зароблені гроші витрачав на зошити та спортивну форму. Вже у 7-8 класах на канікулах підзаробляв на будівництві для власних потреб. Після 9 класу вступив до Вищого професійного училища №5, де здобув професію столяра. Вечорами бігав на Калинівський ринок розвантажувати товар, щоб мати кишенькові гроші і не просити в батьків.

У 2002 році Сергій зустрів чудову дівчину – свою майбутню дружину Олену.
«Ми познайомилися із Сергієм, коли були дуже молодими, йому було 20, а мені – 18. Він мені сподобався з першого погляду, мене відразу вразило, яким він був: спокійним, врівноваженим, тихим. Через два місяці Сергій запропонував жити разом. Через рік зіграли велике весілля. Згодом у нас народилася донечка Анастасія.

Сергій неймовірно сильно любив свою країну, хотів жити і працювати на батьківщині. Але з народженням другої дитини, сина Станіслава, змушений був поїхати за кордон на заробітки.

Він важко працював, заробляючи кошти, але, будучи далеко, завжди повторював, що хоче, аби його сім’я жила в Україні, що тут найгарніші краєвиди, найсмачніша їжа, найсвіжіше повітря, найприємніші люди. Тому, коли була можливість переїхати до Німеччини, він дуже довго вагався, зважував усе і відмовився.

Кожного разу, коли Сергій приїжджав додому відпочити, ми проводили багато часу разом. У нас була традиція – обов’язкова поїздка до Чернівців, прогулянка парком Т.Г. Шевченка, перегляд фільму в кінотеатрі на вулиці О. Кобилянської та теплі розмови за вечерею.

Останні роки він жив і працював в Італії, у мальовничому містечку, серед Альпійських гір. Для багатьох людей це було б мрією, але жодного разу він не сказав, що йому там подобається, що там гарно. Для нього це було просто місцем роботи.

У нього було загострене почуття відповідальності, справедливості і неймовірна любов до рідної країни. Незважаючи на вмовляння мами, мене, дітей, хресної… він повернувся з-за кордону та пішов захищати країну і сім’ю».

Я не хотіла, щоб він їхав додому, але він сказав: «Моя родина в Україні, і я хочу, щоб мої діти жили у вільній державі. Ми повинні їх захистити!». Приїхавши додому, він почекав, поки я вилечу за кордон на роботу, і відразу пройшов медогляд, щоб бути готовим до від’їзду на фронт. Він не хотів нас засмучувати, адже бачив, як я хвилювалася за старшого сина, який воював з першого місяця початку війни, а потім і зятя мобілізували.

Я його не змогла провести, і коли він приїхав у відпустку, теж не побачилися. Він сказав: «Мамочко, ми обов’язково зустрінемося на Новий рік». У нашій родині була традиція – зустрічати Новий рік разом.
Страшна звістка обірвала… Я не хотіла вірити, не хотіла розуміти, що сталося страшне. Два роки минуло… а я й досі не вірю… Шукаю його образ в очах і усмішках, у мові й звичках моїх чудових онуків – Анастасії та Станіслава, доброзичливих, розумних та вихованих.

Знову сльози. Станіслав мене обійняв і сказав: «Бабусю, я тебе ніколи не залишу».

🌻🌻🌻🌻 Записала Наталія Балан Іванова зі слів мами Марії Няйко та дружини Олени Няйко🌻🌻🌻🌻

Селище Глибока, 2025 рік