«До повномасштабної війни я всіма способами намагався уникнути строкової служби, а зараз відчуваю себе в нашому підрозділі, як у сім’ї…»

27-річний Станіслав, молодший сержант 128 ОГШБр, народився й виріс на Сумщині всього за 30 кілометрів від кордону з Росією. Однак жодного разу в Росії не був – не мав ні бажання, ні причини туди їздити. В лютому 2022-го Росія прийшла до нього сама – в перший же день повномасштабної війни рідне село Станіслава опинилося в окупації. Того ж дня молодий хлопець разом із ще п’ятьма друзями дитинства, узявши з собою двох дівчат і двох вагітних жінок, на двох легковиках виїхали на Закарпаття. По дорозі їм довелося обганяти російські військові колони, що рухалися на Київ.

– Траса на захід веде тільки одна, тому в нас не було вибору, – каже Станіслав. – У моїй машині («Жигулі» 99 моделі) нас було п’ятеро – двоє товаришів, вагітна на 9-му місяці дружина одного з них і моя дівчина, я сидів за кермом. За кілька десятків кілометрів ми наздогнали російську колону, позаду якої рухалися дві БМП з десантом на броні. Як тільки ми почали обганяти їх, один із десантників на задній БМП зняв автомат із запобіжника й навів на нас. У мене промайнула думка – ну, все – приїхали. Я збавив швидкість і почав віддалятися, бо незрозуміло, що в них на думці. Тоді інший росіянин махнув рукою – обганяйте. Включивши поворотник, я додав газу й пішов на обгін. Однак механік-водій першої БМП не зрозумів, що відбувається. Побачивши, що його обганяє один, а потім інший легковик, він різко звернув уліво на зустрічну смугу. Мені теж довелося різко звертати й обганяти його по узбіччю. Я був готовий, що вони зараз відкриють вогонь, але нічого – пропустили… Це був перший день війни, росіянам ще не встигли наваляти як слід, вони почувалися дуже впевнено, вірили, що візьмуть Київ за три й дні, й могли дозволити собі поблажливість.

Загалом дорога на Закарпаття зайняла три доби. Знайшовши житло й зареєструвавши вагітних жінок у лікарні, шестеро товаришів пішли у військкомат.

– До повномасштабної війни я всіма способами намагався уникнути строкової служби з її статутщиною й совковими пережитками, але після російського вторгнення у жодного з нас не виникло сумнівів що треба йти в ЗСУ. Хоча з шістьох тільки 21-річний Владислав підпадав під мобілізацію. У нього на початку лютого 2022-го закінчився 3-річний контракт, і він звільнився з армії, щоб трохи відпочити вдома. Решта п’ятеро не підпадали під мобілізацію по віку, наймолодшому з нас взагалі було лише 18. Однак ми всі пішли добровільно й мали тільки одне прохання – щоб нас узяли в один підрозділ.

Усіх шістьох сумчан мобілізували 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. Через кілька днів вони вже були в зоні бойових дій на Запоріжжі.

– Моє рідне село тоді ще знаходилося під окупацією й найважче було зв’язатися з рідними, що залишилися там. Вишки мобільного зв’язку росіяни відключили, і щоб додзвонитися до мене хоч на пів хвилини, тато виїжджав десь за село й піднімався на пагорб. Зараз село під українським контролем, з моїми рідними все гаразд.

Спочатку шестеро товаришів служили в ремонтно-відновлювальному батальйоні, який виконує завдання на певній віддалі від лінії фронту. Однак хлопцям хотілося більше драйву, тому коли в бригаді створили підрозділ безпілотників, вони перевелися туди. Уже півтора року Станіслав працює з FPV-дронами. У нього купа результативних вильотів по ворожій піхоті, артилерії, техніці, складах із боєприпасами. Якось Мамонту навіть вдалося пошкодити російський танк Т-90М «Прорив».

– Я побачив із повітря, як він їде вздовж посадки й заїжджає між кущів і дерев, щоб облаштувати бойову позицію й відкрити вогонь по нашій піхоті. Зайшов на нього зверху, але зрозумів, що не влучаю, ще й картинка «посипалася». «Навпомацки» піднявся вгору, відновив зображення й повторно пішов униз. І знову побачив, що мимо. Тоді підняв дрон втретє, розвернув і влетів у танк спереду прямо під башту. Розумію, що FPV-шкою дуже важко завдати танку значної шкоди, але він не зробив звідти по нашій піхоті жодного пострілу. Значить, мій виліт був вдалий.

Станіслав і сам неодноразово потрапляв під ворожий вогонь, отримав три контузії. Але жодного разу не звертався до лікарів.

– Один раз ворожа FPV-шка нас вирахувала і вибухнула біля укриття, другий раз арта накрила посадку, а третій – танчик обстріляв. Я в бліндажі тоді сидів, а товариш назовні готував дрони до вильоту. Снаряд із танка влетів у дерево й вибухнув за 15 метрів від нього, неймовірним чином усі осколки пішли в землю. Другий снаряд прилетів метрів за 30. Пощастило нам тоді сильно… Я не звертався до лікарів жодного разу, бо відчував, що контузії легкі…

За три роки служби Мамонт добре вивчив армійські порядки, побачив як плюси, так і мінуси служби в бойовій бригаді.

– З мінусів те, що не так швидко, як хотілося б, впроваджуються нові технології. Та й фінансово держава не допрацьовує, значна частина дронів, які ми отримуємо, все ще закуповується волонтерами чи благодійними організаціями. З плюсів – що познайомився тут із багатьма чудовими людьми. Я відчуваю себе в нашому підрозділі, як у сім’ї. Навіть коли поїхав у відпустку, через кілька днів уже почало тягнути сюди…

Героїчний шлях українського воїна: Історія Станіслава з 128 ОГШБр

У цій статті ми розповідаємо історію Станіслава, молодшого сержанта 128 ОГШБр, який пройшов героїчний шлях від уникнення строкової служби до захисту України у найважчі часи. Його розповідь – це свідчення мужності, відданості та любові до рідної землі.

Станіслав народився на Сумщині, неподалік від кордону з Росією. До початку повномасштабної війни він не мав жодного бажання відвідувати Росію. Але 2022 рік змінив все. Рідне село Станіслава опинилося в окупації, і він разом з друзями вирушив на Закарпаття, рятуючи жінок та дітей від небезпеки.

Дорога на Закарпаття була сповнена небезпек. Станіслав згадує, як їм довелося обганяти російські військові колони, ризикуючи життям. Він розповідає про зустріч з російськими військовими, які спочатку були поблажливими, але їхня впевненість швидко зникла.

Після прибуття на Закарпаття Станіслав та його друзі пішли у військкомат, незважаючи на попереднє небажання служити. Вони всі хотіли захищати Україну. Після мобілізації Станіслав потрапив до 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

У зоні бойових дій Станіслав стикнувся з багатьма труднощами. Він згадує, як було важко зв’язатися з родиною, яка залишилася в окупації. Але він продовжував виконувати свій обов’язок, демонструючи неймовірну мужність та відвагу.

Спочатку Станіслав служив у ремонтно-відновлювальному батальйоні, але згодом перевівся до підрозділу безпілотників. Зараз він працює з FPV-дронами, знищуючи ворожу техніку та живу силу противника. Станіслав навіть зміг пошкодити російський танк Т-90М «Прорив».

Станіслав неодноразово потрапляв під обстріли, отримував контузії, але продовжував служити, не звертаючись до лікарів. Він вважає, що найголовніше – це захищати свою землю та своїх побратимів.

За три роки служби Станіслав вивчив армійські порядки, побачив плюси та мінуси служби. Він відзначає, що в армії багато чудових людей, і він відчуває себе в підрозділі, як у сім’ї. Навіть у відпустці його тягне назад, до своїх бойових товаришів.

Ця історія – приклад справжнього українського патріотизму, мужності та самовідданості. Станіслав – один з тих героїв, які щодня ризикують своїм життям, щоб захистити Україну. Його історія надихає та дає віру у перемогу.