«До повномасштабної війни я всіма способами намагався уникнути строкової служби, а зараз відчуваю себе в нашому підрозділі, як у сім’ї…» – історії з фронту 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада 🇺🇦

27-річний Станіслав, молодший сержант 128 ОГШБр, народився й виріс на Сумщині всього за 30 кілометрів від кордону з Росією. Однак жодного разу в Росії не був – не мав ні бажання, ні причини туди їздити. В лютому 2022-го Росія прийшла до нього сама – в перший же день повномасштабної війни рідне село Станіслава опинилося в окупації. Того ж дня молодий хлопець разом із ще п’ятьма друзями дитинства, узявши з собою двох дівчат і двох вагітних жінок, на двох легковиках виїхали на Закарпаття. По дорозі їм довелося обганяти російські військові колони, що рухалися на Київ.

– Траса на захід веде тільки одна, тому в нас не було вибору, – каже Станіслав. – У моїй машині («Жигулі» 99 моделі) нас було п’ятеро – двоє товаришів, вагітна на 9-му місяці дружина одного з них і моя дівчина, я сидів за кермом. За кілька десятків кілометрів ми наздогнали російську колону, позаду якої рухалися дві БМП з десантом на броні. Як тільки ми почали обганяти їх, один із десантників на задній БМП зняв автомат із запобіжника й навів на нас. У мене промайнула думка – ну, все – приїхали. Я збавив швидкість і почав віддалятися, бо незрозуміло, що в них на думці. Тоді інший росіянин махнув рукою – обганяйте. Включивши поворотник, я додав газу й пішов на обгін. Однак механік-водій першої БМП не зрозумів, що відбувається. Побачивши, що його обганяє один, а потім інший легковик, він різко звернув уліво на зустрічну смугу. Мені теж довелося різко звертати й обганяти його по узбіччю. Я був готовий, що вони зараз відкриють вогонь, але нічого – пропустили… Це був перший день війни, росіянам ще не встигли наваляти як слід, вони почувалися дуже впевнено, вірили, що візьмуть Київ за три й дні, й могли дозволити собі поблажливість.
Загалом дорога на Закарпаття зайняла три доби. Знайшовши житло й зареєструвавши вагітних жінок у лікарні, шестеро товаришів пішли у військкомат.

– До повномасштабної війни я всіма способами намагався уникнути строкової служби з її статутщиною й совковими пережитками, але після російського вторгнення у жодного з нас не виникло сумнівів що треба йти в ЗСУ. Хоча з шістьох тільки 21-річний Владислав підпадав під мобілізацію. У нього на початку лютого 2022-го закінчився 3-річний контракт, і він звільнився з армії, щоб трохи відпочити вдома. Решта п’ятеро не підпадали під мобілізацію по віку, наймолодшому з нас взагалі було лише 18. Однак ми всі пішли добровільно й мали тільки одне прохання – щоб нас узяли в один підрозділ.

Усіх шістьох сумчан мобілізували 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. Через кілька днів вони вже були в зоні бойових дій на Запоріжжі.
– Моє рідне село тоді ще знаходилося під окупацією й найважче було зв’язатися з рідними, що залишилися там. Вишки мобільного зв’язку росіяни відключили, і щоб додзвонитися до мене хоч на пів хвилини, тато виїжджав десь за село й піднімався на пагорб. Зараз село під українським контролем, з моїми рідними все гаразд.

Спочатку шестеро товаришів служили в ремонтно-відновлювальному батальйоні, який виконує завдання на певній віддалі від лінії фронту. Однак хлопцям хотілося більше драйву, тому коли в бригаді створили підрозділ безпілотників, вони перевелися туди. Уже півтора року Станіслав працює з FPV-дронами. У нього купа результативних вильотів по ворожій піхоті, артилерії, техніці, складах із боєприпасами. Якось Мамонту навіть вдалося пошкодити російський танк Т-90М «Прорив».

– Я побачив із повітря, як він їде вздовж посадки й заїжджає між кущів і дерев, щоб облаштувати бойову позицію й відкрити вогонь по нашій піхоті. Зайшов на нього зверху, але зрозумів, що не влучаю, ще й картинка «посипалася». «Навпомацки» піднявся вгору, відновив зображення й повторно пішов униз. І знову побачив, що мимо. Тоді підняв дрон втретє, розвернув і влетів у танк спереду прямо під башту. Розумію, що FPV-шкою дуже важко завдати танку значної шкоди, але він не зробив звідти по нашій піхоті жодного пострілу. Значить, мій виліт був вдалий.

Станіслав і сам неодноразово потрапляв під ворожий вогонь, отримав три контузії. Але жодного разу не звертався до лікарів.
– Один раз ворожа FPV-шка нас вирахувала і вибухнула біля укриття, другий раз арта накрила посадку, а третій – танчик обстріляв. Я в бліндажі тоді сидів, а товариш назовні готував дрони до вильоту. Снаряд із танка влетів у дерево й вибухнув за 15 метрів від нього, неймовірним чином усі осколки пішли в землю. Другий снаряд прилетів метрів за 30. Пощастило нам тоді сильно… Я не звертався до лікарів жодного разу, бо відчував, що контузії легкі…
За три роки служби Мамонт добре вивчив армійські порядки, побачив як плюси, так і мінуси служби в бойовій бригаді.

– З мінусів те, що не так швидко, як хотілося б, впроваджуються нові технології. Та й фінансово держава не допрацьовує, значна частина дронів, які ми отримуємо, все ще закуповується волонтерами чи благодійними організаціями. З плюсів – що познайомився тут із багатьма чудовими людьми. Я відчуваю себе в нашому підрозділі, як у сім’ї. Навіть коли поїхав у відпустку, через кілька днів уже почало тягнути сюди…