Сьогодні Україна та вся громада згадує Миколу Віталійовича Ворошніна, відважного сина своєї землі, адже минає друга річниця його героїчної загибелі. 9 липня 2023 року на Донеччині, під час виконання надважливого бойового завдання поблизу села Водяне, перестало битися серце нашого земляка — Миколи Ворошніна, солдата 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Ця дата навіки вписана в історію як день, коли цей захисник України віддав найцінніше — своє життя — за свободу та незалежність нашої Батьківщини. Йому було лише 29 років, але його подвиг житиме вічно.Життєвий шлях Миколи, який народився в селі Ярославка Одеської області, був сповнений випробувань. Він рано залишився сиротою, розділивши цю долю зі своєю сестрою Аллою. Проте, попри всі труднощі, Микола зростав надзвичайно доброю, щирою та відповідальною людиною. Він здобув фах тракториста і працював у селі Дивізія, де заслужив глибоку повагу та цінування серед місцевих жителів. Його захоплення читанням та розв’язуванням кросвордів свідчили про його допитливий розум та прагнення до знань. Микола мав велике добре серце та мріяв про прості, але такі важливі речі: власний дім, міцну родину, мирне небо над головою. Ці мрії були перервані жорстокою війною.Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Микола Віталійович без жодних вагань, за покликом серця, пішов добровольцем до лав Збройних Сил України. Він свідомо обрав шлях оборонця, ставши воїном тієї ж 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Його відданість батьківщині була безмежною.Цей відважний воїн воював на найгарячіших і найнебезпечніших напрямках Донеччини, де вирішувалася доля багатьох битв. Його бойовий шлях проліг через пекло Бахмута, Опитного, Водяного, Соледара, Благодатного. Він був там, де було найважче, де кожен день був випробуванням на міцність. Під час цих безперервних бойових дій Микола неодноразово отримував поранення, але кожного разу, ледь оговтавшись, він повертався на фронт. Для нього це був не просто вибір, а святий обов’язок. Він мав справжнє серце Воїна, сповнене відваги та незламності.За свою мужність, безстрашність та незламну відданість Україні, Микола Віталійович був удостоєний високих нагород. Його подвиг відзначено Медаллю «За оборону рідної держави», а також Орденом «За мужність» III ступеня, який йому присвоєно посмертно відповідно до Указу Президента України. Ці нагороди є не просто символами визнання, а свідченням його великого внеску у захист країни.Урочиста, але водночас дуже болюча мить відбулася 18 березня 2024 року в Дивізійській сільській раді. Саме там, у присутності громади, відбулося вручення державної нагороди. Орден «За мужність» III ступеня, як символ безсмертного подвигу палого героя, його рідній сестрі, Аллі Віталіївні, передали представники другого відділу ТЦК та СП м. Татарбунари. Це був момент глибокої скорботи та безмежної гордості для всієї громади, яка втратила свого захисника.Жодна, навіть найвища, нагорода не здатна замінити непоправну втрату людського життя, особливо такого молодого та відданого. Проте вона є потужним символом вдячності, визнання та пам’яті про тих, хто поклав своє життя за наше майбутнє.Ми ніколи не забудемо жертовний подвиг Миколи Віталійовича. Його світле ім’я назавжди вписане в історію громади та глибоко закарбоване в серцях усіх, хто мав честь знати його. Ця річниця — це не просто чергова дата в календарі. Це день глибокого болю, але водночас і безмежної гордості, та щирої вдячності за героїзм, який не знає меж.