Другі визвольні змагання (1938-1950) – це важливий період в історії боротьби українського народу за незалежність. Свобода та гідність завжди були ключовими цінностями для українців, що спонукали їх до боротьби за власну державу. Сучасна українська історія визначає три основні етапи відродження самостійної держави на етнічних українських землях: Перші визвольні змагання (1917—1921), Другі визвольні змагання (1938—1950) під час Другої світової війни, та Треті визвольні змагання (з 2014), що тривають і донині у вигляді захисту держави від російської агресії. З нагоди Дня Незалежності України важливо згадати ці героїчні етапи боротьби за Соборну і Незалежну державу.

До початку Других Визвольних Змагань Україна була розділена між імперіями, а втрата державності на початку 1920-х років стимулювала український визвольний рух. Головною метою було продовження збройної боротьби за незалежну Україну. У 1920 році була створена Українська військова організація (УВО) під керівництвом Євгена Коновальця, яка проводила таємні операції проти польської та більшовицької влади. У 1929 році постала Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка стала осередком для молодих кадрів УВО.

Жовтень 1938 року ознаменувався подіями в Карпатській Україні, де місцеве українське населення створило «Організацію народної оборони «Карпатська Січ» (ОНОКС) для самозахисту. Після проголошення незалежності Карпатської України у березні 1939 року, яка проіснувала лише один день, ОНОКС не змогла втримати угорські війська. Незважаючи на поразку, цей акт продемонстрував прагнення українців до державності.

Вже 23 серпня 1939 року, згідно з пактом Молотова–Ріббентропа, західноукраїнські землі були приєднані до СРСР, а у 1940 році відбулися масові депортації. З початком операції Барбаросса, багато українців, втомлені від радянського гніту, розглядали нацистських загарбників як визволителів. Українські націоналісти бачили шанс для створення незалежної держави, але плани Гітлера щодо «східних народів» не включали українську державність, що призвело до ліквідації проголошеної 30 червня 1941 року у Львові Української держави та арешту її керівників.

З 1941 року, під впливом Івана Мітрінги та Дмитра Мирона, розвивалася теза про орієнтацію на власні сили та створення спільного фронту з іншими поневоленими народами. У грудні 1943 року ОУН внесла корективи у свою програму, спрямовані на соціал-демократичну модель та протистояння більшовизму.

У 1942-1943 роках Український визвольний рух, зокрема ОУН та Українська повстанська армія (УПА), боролися проти обох окупантів. УПА розширила свою діяльність на всю Західну Україну, воюючи як з німцями, так і з радянськими партизанами. Після визволення України від фашистів восени 1944 року, УПА продовжила боротьбу проти радянської влади. Хоча радянські війська завдали УПА значних втрат, особливо під час «Зимової блокади» 1946 року, повстанці перейшли в підпілля ОУН, а активні бойові дії тривали до початку 1950-х років.

Другий етап визвольних змагань показав непохитність українців у прагненні до свободи, залишивши спадок героїзму та боротьби за незалежність. Гасло «Здобути або не бути!» стало бойовим спадком для наступних поколінь борців за українську державність, надихаючи шістдесятників, сучасних борців за незалежність, учасників Помаранчевої революції та Революції Гідності. Навіть зараз, в умовах військової агресії, українці відвойовують своє право бути господарями на своїй землі.