Інна Нарадова, українка з Донецької області, до сорока років жила в смт Новодонецьке, де кожна вулиця була рідною, а кожен ранок починався з надії. Однак, реалії війни змусили її залишити рідний дім, шукати нове місце для життя та роботи.

У 2016 році, прагнучи нового початку, Інна Миколаївна переїхала до села Долинівка Гайворонського району – на батьківщину свого чоловіка. Чоловік з 2014 року гідно ніс військову службу на кордоні, що додавало сил та віри в майбутнє.

Нове життя розпочалося з чистого аркуша – без власного житла, без роботи, але з непохитною вірою у Перемогу та власні сили. Попереду на Інну чекало чимало випробувань: спочатку – хвороба чоловіка, потім – хвороба його батька, а згодом – болюча втрата обох. «Я мусила триматися і жити далі, бо іншого виходу не було. Трималася попри біль та втому. Я зрозуміла, що необхідно терміново шукати роботу. Дізналася, що у місцевому господарстві ТОВ «Долинівка» є вакансія доярки. Не вагалася – це було краще, ніж нічого. Робота була важка, але посильна. Я не скаржилася, бо знала: моя праця годує, лікує, тримає на плаву. Згодом керівник підприємства закрив ферми, і я залишилася без роботи», – ділиться спогадами Інна Миколаївна.

Не гаючи часу, Інна Миколаївна звернулася до Гайворонського відділу Голованівської філії обласного центру зайнятості. Вже за три дні після звільнення фахівці служби зайнятості запропонували безробітній вакансію молодшої медичної сестри в КНП «Центральна міська лікарня» Гайворонської міської ради. Незважаючи на те, що місце роботи знаходиться у місті Гайворон, а не в селі, де вона проживає, Інна Миколаївна не злякалася і погодилася на пропозицію. «Для мене немає перешкод, адже головне сьогодні – мати роботу. Я готова докладати зусиль, навіть якщо доведеться щодня долати шлях з села до міста. Звісно, буде непросто, але бажання працювати допоможе мені подолати будь-які труднощі. Головне – не здаватися!» – стверджує жінка.

Лише два тижні стажування – і вже з 26 серпня Інна Миколаївна офіційно працевлаштована. Її уважність до пацієнтів, готовність навчатися та щире бажання допомагати не залишилися непоміченими. Високий рівень мотивації та людяності стали поштовхом для роботодавця запропонувати жінці постійне місце роботи у хірургічному відділенні.

«Сьогодні у мене є нове місце роботи, нова місія та надія. Це геть інше: підготовка пацієнтів до операцій, переміщення хворих між відділеннями, на обстеження, до операційної або післяопераційної палати; когось годую, комусь допомагаю стати на ноги – це і є моя робота», – розповідає колишня безробітна, яка знайшла своє покликання.

Це історія про те, як життєві труднощі не зламали, а загартували. Коли бажання працювати та змінювати своє життя на краще перетворилося на нову професію, нову команду і нову надію. Це історія про силу духу. Про те, що навіть коли життя здається зруйнованим, його можна зібрати з уламків. Бо якщо людина справді хоче працювати – вона обов’язково знайде своє місце. І не просто виживе, а знову почне повноцінно жити, знаходити радість у кожному новому дні.