«Зараз мене мотивує лише одне — бажання зробити все для того, аби ця війна якнайшвидше закінчилася!»

Віталій на псевдо «Маланець» – військовослужбовець 184 окремого батальйону Сил територіальної оборони. З початку повномасштабного вторгнення він долучився до війська. За три роки війни брав участь в обороні Бахмуту, працював на Харківському та Сумському напрямках, а зараз виконує бойові завдання в Донецькій області.

— За місяць до повномасштабного вторгнення у мене народилася дитина. Тому, коли почалися обстріли міста, ми з дружиною та синочком виїхали до батьків у Одеську область. А звідти я вже пішов до військкомату і потрапив до лав 122 окремої бригади ТрО.

Свій перший бойовий досвід Віталій здобув у Бахмуті. Саме там він зрозумів, як працює противник.

— У Бахмуті була моя перша зустріч із ворогом. До цього – досвіду бойових дій ні у мене, ні у моїх побратимів не було. Зараз, новим бійцям ми намагаємося передати свої знання та навички. Щоправда, через недостатню укомплектованість особовим складом часу та можливості на це не вистачає. Люди мають виходити на позиції, а тому не лишається тих, хто міг би навчати. Хотілося б більше уваги приділяти підготовці та злагодженню. Бо виходить так, що всі знання та досвід бійці здобувають безпосередньо в бою.

Під час відбиття штурму в Донецькій області Віталій отримав поранення. Проте, пройшовши лікування та реабілітацію, він повернувся до строю.

— Ми висувалися на позицію разом із бойовим медиком та головним сержантом роти. Дві доби пройшли тихо, нас ніхто не кошмарив скидами та FPV-дронами. Але вже на третю добу почався штурм. Першу атаку ми відбили. Наступного дня – знову наступ, але вже за підтримки броньованої техніки та дронів. Я та наш медик отримали контузії, а головний сержант – важке поранення голови. Під час бою мені вдалося збити ворожий FPV зі стрілецької зброї, який завис над нами. Штурм тривав приблизно 5 годин, але для нас це була ціла вічність. Ворог кричав: «хохли, сдавайтесь!» Дуже важко було. Ми не були готові до такого масштабного наступу. Але нас добре прикривали наші міномети, артилерія та скиди. За командою ми висунулися на евак. Автівка, яка нас вивозила, потрапила у воронку від міномета і застрягла. Під обстрілами ми намагалися її витягти. Дякувати Богу, нам вдалося виїхати. Ну а далі – лікування, реабілітація і знову на позиції.

Віталій впевнений: якби люди добровільно долучалися до війська, стримувати ворога було б набагато легше.

— Якби більше людей ставали б до строю, ми мали б можливість більше відпочивати, тренуватися, готувати укріплення та оборонні позиції. Мали б змогу краще підготували молодих бійців. Також – частіше їздили б у відпустки. Бо кожна родина чекає своїх захисників та захисниць вдома. Дехто говорить, що погані командири забороняють військовослужбовцям ходити у відпустки. Насправді кожен командир прагне, щоб його особовий склад відпочивав. Але зараз просто немає такої можливості, бо немає кому виходити на позиції.

Віталій мріє про мир та перемогу. Бо тоді він зможе проводити якомога більше часу зі своєю родиною.

— Мене мотивує бажання зробити все для того, аби ця війна якнайшвидше закінчилася. Бо у 2022 році ніхто не знав, що вона триватиме так довго. Я думав рік послужу і повернуся додому. А зараз моєму синочку вже три роки, а я його бачу лише двічі на рік. Усі втомилися від війни. Але нам варто знаходити у собі сили та терпіння. Тоді ми обов’язково здобудемо мир!

Регіональне управління Сил територіальної оборони “Південь” ЗС України Сили територіальної оборони ЗСУ