Знаєте, чому радянські колгоспники різали свиней уночі, у сінях, попередньо вдягнувши на голову мішок із золою – щоб кабанчик задихався і не кричав? Не знаєте?
Тому що чоловік, який своїми руками виростив кабана, повинен був віддати його шкіру державі. На офіцерські чоботи, портупеї та інше необхідне державі військове майно.
А сало хотілося, щоб зі шкіркою було. Яке ж сало без шкірки? От і різали свиней потай. А голові колгоспу та голові сільради хабар давали. Цим же салом зі шкіркою та найкращим шматком м’яса.
Знаєте, чому селяни і в СРСР рубали фруктові дерева? Тому що комуністи запровадили драконівські податки на них. Нема грошей? Не біда. Брали “натурою” – вовною, м’ясом, овочами та тими самими фруктами. Ось мужики й взялися за сокири. Рубали та плакали – ті груші та вишні ще їхні діди садили.
А ще моя мама згадувала, як їх зобов’язували вивозити на колгоспні поля… власні екскременти. На добрива. Сам мав свій туалет на кшталт “сортир” вичистити і сам на поле, куди бригадир вкаже, вивезти. Або винести. Нікого не хвилювало, як це гуано в полі виявиться. Але віддай – не гріши.
А ви знаєте, що рідна держава обкладала всіх селян, які мали корів, натуральним податком – 220 літрів молока на рік дай. Горбуєшся на корівку ти, а молочко держава підгортає. Якщо хто не в курсі, як воно дається – молочко – спробуйте день косою помахати. Я махав – знаю. А сіно скиртувати не пробували? Теж скажу – не ложкою за столом працювати.
І так, якщо у вас був десяток курей – улюблена держава робітників і селян дбайливо зобов’язувала здати 180-250 яєць на рік. Бо держава своїми яйцями пролетаріат забезпечити не могла.
І так – на кожну свиню, яку виростив радянський мужик, теж існував податок.
Це все на додаток до важкої, від темної до темної роботи в колгоспі. Практично безкоштовною, бо що таке зарплата 40-50-60 рублів? І ту лише з 1966 року почали платити. А до цього цілих 36 років ішачили колгоспники задарма. За “трудодні”. Відпрацював “трудодень” – отримай 2 кілограми зерна, і ні в чому собі не відмовляй. Грошей хочеш? Продай ці 2 кіло рідній державі. За ціною вдвічі меншою, ніж держава у колгоспу купує. Але 2 кіло на “трудодень” то вже багато. В середньому було 600 грамів.
Як люди не тікали з цього “раю”? Тікали, ще як. Незважаючи на те, що рідна радянська держава, в якій “так вільно дихає людина”, зробила мужиків кріпаками, фактично заборонивши виїзд із колгоспу, відібравши паспорти.
Моєму батькові пощастило. Рідний колгосп направив його вчитися на тракториста у Старобешові. Після цього він потрапив до армії, а з армії поїхав “піднімати цілину” за “комсомольським набором”. У Калмикію. А це вже – паспорт. А паспорт давав право на “ліво”. Так наша сім’я опинилася не в колгоспі, а в державному підприємстві – радгоспі.
А це вже зовсім інша річ. Платили хоч і мало, але все ж таки платили, а не ті мізерні 40-50 рублів “колгоспних”. І пенсійний стаж ішов державний, а не колгоспний. Знаєте, що таке “колгоспна пенсія”? Це 12-18 рублів на місяць. Бувало, що й 5 карбованців і навіть три.
P.S.
“Народ, який забув, або не знає свого минулого – не має майбутнього” – казав Платон. Останнім часом (може мені просто не щастить) знову почастішали випадки зустрічі зі “свідками світлого радянського минулого”., причому вже і молоді є, які тоді не жили. А отже…
Павло Бондаренко