Знову біль і невимовна скорбота: у Кропивницькому попрощалися із Героєм-захисником Олександром Максименком.

Сьогодні, 02 вересня, кропивничани зі сльозами на очах попрощалися із загиблим від рук російських загарбників земляком – Героєм, солдатом Олександром Максименком. Страшна війна продовжує безжально забирати найкращих синів і доньок України, викарбовуючи їхні імена у наших серцях та на скрижалях вічної пам’яті.

Олександр Максименко народився 16 грудня 1973 року в селі Бережинка Кіровоградського району. Після закінчення Ліцею імені Тараса Шевченка, він вступив до Кіровоградського технікуму механізації сільського господарства, де здобув спеціальність «технік-механік».

Свій трудовий шлях Олександр розпочав у Кіровоградському облавтодорі. Він відзначався працею, відповідальністю та глибокою любов’ю до обраної справи. За роки сумлінної служби дорожній галузі, Максименко зарекомендував себе як надійний працівник, завжди дбаючи про безпеку та розвиток українських доріг. Його професіоналізм неодноразово відзначався грамотами та подяками від Укравтодору. Колеги цінували його як приклад працьовитості, а рідні – як опору з великим серцем.

З початком повномасштабного вторгнення російських агресорів, Олександр Максименко, не вагаючись, став на захист Батьківщини. Він мужньо прийняв це нове випробування. Після належного навчання, був зарахований на посаду водія-електрика-моториста артилерійського взводу військової частини.

Найбільшою цінністю в житті Олександра Максименка була його сім’я. Він умів підтримати, зігріти теплим словом, навчити терпінню та доброті. Друзі пам’ятають його як мудрого наставника, для рідних – як надійну опору, яка завжди знаходила час вислухати, допомогти та обійняти.

Життя мужнього воїна обірвалося 19 серпня 2025 року під час виконання бойового завдання із захисту територіальної цілісності та державного суверенітету України в районі населеного пункту Стецьківка, Сумської області. Йому було 51 рік.

Побратими цінували Олександра не лише як воїна, а й як людину, здатну підтримати, дати мудру пораду. У колективі він користувався заслуженою повагою, адже його слово було чесним, а вчинки — бездоганними.

Для рідних він назавжди залишиться найкращим сином, чоловіком і другом. Для побратимів — надійною опорою. Для України — мужнім Захисником, який до останнього подиху виконав свій обов’язок. Життя Олександра Максименка — це приклад вірності, честі та безмежної любові до Батьківщини.

У скорботі залишилися: мати, рідні, колеги та побратими. Наші захисники – як янголи-охоронці, вони не вмирають, а повертаються на небо, залишаючись жити поряд із нами як приклад для наслідування.

Схилимо голови і вшануємо пам’ять наших героїв-захисників хвилиною мовчання. Слава їм! Вічна і світла пам’ять!