З прадавніх часів лелека є символом вірності, щастя, добробуту, продовження роду, і загалом ‒ символом України. Кажуть, що цей птах селиться тільки біля хороших людей, а лелече гніздо приносить удачу.
«Так і є!» ‒ запевняє нехворощанин Олександр Барановський, біля двору якого бузьки звели домівку років двадцять тому. ‒ «Відтоді ми практично зріднилися з ними: навесні чекали їхнього прильоту, потім чекали пташенят, спостерігали за лелечими буднями, і з сумом проводжали до вирію наприкінці літа…».
Цього разу сумувати довелося набагато раніше: в останні дні червня гніздо раптом упало ‒ чи від вітру, що здійнявся перед дощем, чи нижні гілочки потрухли і не втримали чорногузової домівки, але разом з гніздом на землі опинилися і троє лелечат. «Одне, на жаль, впало на паркан і від удару загинуло, ‒ продовжує Олександр Іванович, ‒ а двійко «приземлилися» у траву, і це їх врятувало. Нам боляче було дивитися, як батьки без упину кружляли над зруйнованим гніздом, навіть сідали на нього і на дах будинку в пошуках пташенят, але опуститися до них на землю не наважувалися…».
Наступного дня приїхали енергетики, зняли із стовпа залишки лелечої домівки, і на прохання Барановських встановити там надійну металеву опору, на якій чорногузи у майбутньому намостили б собі нове гніздо, лиш відмахнулися: не до лелек нам зараз…
Та перш за все господарів двору турбувало інше питання: як врятувати малих і беззахисних бузьок? Стали годувати їх свіжою рибою і навіть спробували намостити гніздо на невисокій споруді, маючи надію, що сюди батьки таки сядуть. Але сподівання виявилися марними: пташенята стояли у змайстрованому людьми гніздечку, бо ще не вміли літати, тривожно чекали батьків і важко вдихали нагріте сонцем повітря.
Відтак Барановські швидко зрозуміли, що самотужки вигодувати лелечих «дітлахів» не вийде, бо це ж не свійська птиця, у такій справі і знання потрібні, і терпіння. Почали обдзвонювати знайомих учителів біології: може ті щось порадять? Зрештою, хтось підказав, що в такій ситуації можуть виручити спеціалісти з екопарку «Ковалівка», що під Полтавою.
«Я відразу ж туди зателефонував, ‒ каже О.Барановський. ‒ Зрадів, коли після переказу нашої пригоди почув у слухавці обнадійливе: «Везіть нам своїх бідосиків, будемо рятувати!». За лічені хвилини всадовили в автомобіль наших крилатих «пасажирів» і рушили в Ковалівку…».
Тепер Олександр Іванович і Ольга Павлівна, дивлячись на осиротілу верхівку електроопори, десь в душі плекають надію, що наступної весни дорослі лелеки таки ж повернуться до їхнього двору, знову наносять свіжих гілочок, змайструють нове гніздечко. І буде все, як раніше: голосним клацанням дзьобів сповістять про народження пташенят, з висоти споглядатимуть на подвір’я і будуть його живим оберегом.
А поки що подружжя згадує підопічних, намагаючись уявити, якими вони стали: подорослішали і зміцніли, навчилися літати, і ось-ось піднімуться в небо, востаннє високо закружляють над прихистком, і разом з іншими бузьками благополучно відлетять до вирію.
Якраз у ці серпневі дні чорногузи починають рушати в далекі краї на зимівлю. Належить здолати не одну тисячу кілометрів заради збереження свого роду. Тож їм збиратися у вирій, а нам – продовжувати торувати шлях до Перемоги, щоб одвічно була Україна, і щоб до неї завжди поверталися лелеки.
Олександр ЗІНЧЕНКО,
пресслужба ТГ