Його Чорнобиль – наметове містечко у тридцятикілометровій зоні відчуження із нарами для спання на випадок негоди. Березовий гай та сосновий бір із сухими деревами в одну сторону та не уражені радіацією – у іншу. Його Чорнобиль – близько двох місяців заправником машин та майже повна відсутність інформації про вибух із викидом радіації, в епіцентрі якого вони перебували.

Після служби в армії Олексій Гусак із Великої Павлівки влаштувався на роботу у зіньківську «Сільгоспхімію» водієм, а наступного року сталася техногенна катастрофа на четвертому блоці ЧАЕС. На боротьбу із її наслідками молодого чоловіка відправили з першою хвилею ліквідаторів, які зазнали найбільш нищівного удару по здоров’ю.

Олексій Миколайович пригадує, що стояли на кордоні із Білоруссю, у селищі Брагін. Він працював заправником. З бензовозів, яких у полі було близько тисячі, брав «горючку» для заправки автомобілів. Поряд знаходилося спорожніле село. Місцевих переселили, лишилося кілька «найстійкіших» – дідусь і три бабусі, які відмовилися переїжджати. Магазин не працював, то вони приходили до ліквідаторів харчуватися. Чоловіки працювали позмінно, далі, аніж на сто метрів у сторону лісу, ходити їм заборонили, то і не ходили.

Додому Олексій Гусак повернувся «газоном», якого відігнав у якийсь із оржицьких колгоспів. Водій, який на ньому працював, зрадів, побачивши свою машину цілою та неушкодженою. Про те, як сильно вона була заражена радіацією, тоді мало хто знав.

Із його Великої Павлівки, за підрахунками Олексія Миколайовича, у зоні відчуження побувало 10 чоловік. Чотирьох серед них уже немає. Усі вони, як і тисячі інших українців, не замислюючись про наслідки, щоденно, перебуваючи там, дихали невидимою смертю. Приборкували спільне лихо. Просто працювали.