Як-то раз, під час чергування, я випадково почув телефонну розмову мого колеги. Він відчайдушно намагався щось віддати, супроводжуючи криками: «Та заберіть його куди хочете, та робіть з ним що хочете, хоч пристреліть, задовбав він мене». Мені стало цікаво, що ж так віддають. Після поставленого питання мені відповіли, що він віддає собаку, точніше — німецьку вівчарку. На питання «А що з ним не так?» було дано відповідь, що він дебіл, ночами виє, з ланцюга зривається, на подвір’ї залишається шерсть та бруд, дім не захищає.

Мені стало шкода пса, і я зателефонував батькові дізнатися, чи не потрібна їм на територію, що охороняється, собака. Минуло якийсь час, батько передзвонив і сказав, що заберемо собаку на його роботу.

Настав день Х, ми сіли в машину, взяли з собою бинт, щоб зав’язати пащу (їдемо звіра дикого забирати). Приїхали на призначене місце, там стояв мій колега та собака, зовсім не схожа на німця: вона була обідрана, кругом лізла шерсть, на голові криваві рани, порвана навпіл подушечка пальця передньої лапи. Вигляд був той ще, з дуже сумними очима, наче ось-ось почне ридати.

В машину заскочив він сам, позаду ми посадили чоловіка сестри, пес агресії не проявляв і спокійно лежав. По приїзду в свій район міста було вирішено, що потрібно купити псу нашийник, повідок і викупати його, щоб привести до нормального вигляду. Вдома нас чекала мама і сестра, обережно виглядаючи з-за рогу, думали, що ми привезли лютого звіра.

Поки ми їздили, мама наварила каші з м’ясом, але коли його їжа охолола, для інтересу дали йому хліба. Напевно, ще болючіше було дивитися не на його вигляд, а на те, як він жадібно кидається на порожній шматок хліба. При нормальній вазі кобеля німця у 35 кг в ньому було близько 20 (потім його зважували). Поставили йому миску з їжею, він жадібно все з’їв і ліг на вказане йому місце.

Мама взяла його миску, щоб помити, і йшла з занесеною рукою, тримаючи миску за спиною. У якийсь момент вона відчула, що миску хтось відбирає — це був Цезар (так собаку звали). Він акуратно зубами забрав миску з маминих рук, відніс її до свого місця, поклав і ліг поруч.

Чесно, ми не планували залишати дорослого 5-річного кобеля німецької вівчарки в квартирі, бо знали, що мама не дозволить (хоча вся родина дуже любить тварин і в квартирі жила кішка), але тут її серце розтануло, і вона просто вже не змогла віддати його.

Після цього ми його викупали, вичесали, і він став схожий на те, ким повинен бути. Наступного дня я радісно повів його до ветеринара, мені дали вказівки, як лікувати його рани, купив таблетки від глистів, і через 2 тижні ми пішли на щеплення. В чомусь звинувачувати господарів ми не можемо — можливо, він дійсно тікав і всі рани отримав на вулиці, а можливо, й ні. Після повного одужання я з ним пройшов курс слухняності.

Влітку батьки забирають Цезаря з собою на дачу, і немає жодних сумнівів, що він охоронець — до паркану ніхто чужий не підійде. Та ніхто й не стане зв’язуватися з 40-кілограмовою собакою. Живе він у нас вже 8 років.

Цезар переніс 2 операції: перша була пахова грижа, а друга — післяопераційні ускладнення. Він переніс довгу реабілітацію. Як відомо, у німців слабке місце — це суглоби, і ця біда не обійшла нас: від старості або від утримання в молодості розвинувся артроз колінного суглоба на одній лапі, але ніхто не сумує, і ми його лікуємо. Зараз він вже старенький, батько його люблячи називає синочком, мама балує по-своєму. Не розумію, як можна було не любити його і віддати такого відданого друга. У ньому, напевно, як і в будь-якій собаці, безмежна любов і вірність, і при тому, що утримувати собаку складно, ніхто не може уявити життя без нього. Якщо не всі вдома або батько поїхав на роботу (цілодобово працює), цей день у Цезаря проходить в печалі, і він відмовляється їсти зовсім.

На додачу хочу сказати, що через пару років після того, як взяли Цезаря, померла кішка, яка прожила в родині більше 18 років. Напевно, це доля. У нашому під’їзді квартиранти, що знімали квартиру, мабуть, викинули (залишили кошеня). Кошеня годували всім під’їздом кілька місяців. Були, звісно, й незадоволені люди (все розумію), кошеня шукати ніхто не приїхав, а вже був листопад, і все йшло до того, що її б викинули на вулицю. Ця думка не давала мені спокою, і тепер ця нахабна морда на прізвисько Єва живе теж у нас.
Люди, будьте добрішими до тварин!

Автор: Shamratov