Квітами шани, любові й вдячності була встелена остання дорога сержанта Владислава Полюха… Громада прощалася зі своїм Героєм, який віддав життя за мирне небо над Україною.

21 жовтня громада зібралася, щоб попрощатися з Героєм — сержантом Владиславом Полюхом. Церемонія прощання проходила з усіма військовими почестями, під урочисті залпи почесної варти, що розривали тишу осіннього дня. Біль втрати — глибокий, мов рана в серці громади, яку вже ніколи не загоїти. Попрощатися з Владиславом прийшли сотні людей: побратими, друзі, вчителі та учні, сусіди, вдячні земляки. На похороні лунали сльози, майоріли національні прапори, а в тиші кожен думками дякував йому за можливість жити, прокидатися вранці, бачити синє небо над головою.

Сержант Владислав Полюх — це приклад молодості, доброти, щирості та світла. Він народився 25 жовтня 2003 року в мальовничому селі Базальтове. У 2018 році юнак успішно закінчив Злазенський ліцей і вступив до Військового коледжу сержантського складу при Львівській академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Вже тоді він чітко усвідомлював свій шлях — шлях Захисника України. Після навчання йому було присвоєно почесне звання сержанта.

16 липня 2021 року Владислав зробив свідомий вибір, добровільно підписавши контракт. Його військовий шлях розпочався на Сумщині, а згодом він продовжив службу на Харківщині. Обіймаючи посаду сапера інженерно-саперного відділення 1-го танкового батальйону військової частини А7383, він проходив підготовку в місті Дніпро, здобуваючи необхідні навички для виконання найскладніших завдань.

14 жовтня 2025 року, під час виконання надзвичайно важливого бойового завдання поблизу населеного пункту Стариця Харківської області, сержант Владислав Полюх загинув смертю хоробрих. Йому було лише 21 рік, але його життя стало прикладом жертовності та відваги.

За проявлені мужність, стійкість і успішне виконання бойових завдань Владислав був посмертно нагороджений «Золотим хрестом» — символом честі, звитяги та незламності українського духу. Він залишив по собі світлу пам’ять, гордість для своєї родини, невимовний біль для всієї України. У нього залишилися батько та бабуся, а разом з ними — усе село, уся громада, яка з глибокою шаною провела свого Героя в останню путь.

Після завершення церемонії поховання, символічно, як останній земний дар, було розділено коровай. Кожен шматок — як вияв безмежної подяки Владиславу за його життя, як щира молитва за його душу, як клятва пам’яті, що ми ніколи його не забудемо. Владислав мріяв, будував плани, усміхався, вірив у перемогу. Але його життя обірвалося, аби ми могли жити. І наше найважливіше завдання — пам’ятати, берегти його пам’ять та гідно жити далі. Вічна слава Герою. Вічна пам’ять. Герої не вмирають — вони навіки залишаються у наших серцях.