🕯️ КОВАЛЬ Євгеній Михайлович 🇺🇦 44 роки, с. Вільшане

Цими днями минає перша річниця з дня втрати нашого земляка. Громада зібралася, аби вшанували пам’ять Героя.

ℹ️ Євгеній народився 18 листопада 1980 року в селі Вільшане Сосницького району. Після закінчення школи розпочав трудову діяльність. Усе своє життя Євгеній присвятив будівництву мостів – складній, але шляхетній справі. Понад 15 років працював у компанії «Київмостобуд» у місті Києві, був і за кордоном. Здобув професії монтажника й стропальника.

Євгеній зростав у великій дружній родині, де виховувалося одинадцятеро дітей. На жаль, сьогодні з цієї великої родини залишилося лише семеро.

Євген завжди відчував відповідальність за молодших братів і сестер. Він допомагав їм, піклувався, підтримував та навчав життєвої мудрості. Женю поважали й беззаперечно слухалися, адже знали: він завжди діє чесно, справедливо і заради добра близьких.

За характером Євген був вимогливим, строгим, але водночас справедливим. Він не терпів неправди, завжди відстоював правильне рішення, а його слово було твердим і вагомим.

Найбільшою цінністю для нього була сім’я. Разом із дружиною Юлією вони прожили двадцять років, виховали двох синів Володимира та Артема.

Він був турботливим чоловіком і батьком, справжнім господарем. Усе, що було потрібно вдома, робив власноруч, вкладаючи у свою працю любов, турботу й тепло. Ще з дитинства любив бувати в лісі, захоплювався полюванням на зайців. У дорослому віці Євгеній мав чимало захоплень. Любив шукати знахідки за допомогою металошукача, із задоволенням їздив на риболовлю. Та найбільше цінував час, проведений із родиною.

Часто відпочивав із дітьми на Десні, возив їх на екскурсії та завжди прагнув подарувати їм якомога більше щасливих моментів.

Із перших днів повномасштабної війни проявив рішучість і сміливість. 24 лютого 2022 року Євгеній врятував український танк і його екіпаж: танк допоміг заховати в лісі, а військових прийняв у своєму домі, ризикуючи власним життям. Згодом завдяки йому екіпаж повернувся до служби, а вже 25 лютого 2022 року Євгеній добровольцем вирушив захищати Чернігів, пішки, без зброї, керуючись лише почуттям обов’язку, мужністю та незламним бажанням захистити рідну землю. Захищати Україну Євгеній вирушив разом зі своїм земляком з Вільшаного – Іваном Запорожченком.

Рідні згадують, що ще змалку Євгеній захоплювався зброєю. Часто говорив: «Мрію побігати з автоматом». Коли ж став на захист України, у перші дні служби автомата йому не дісталося. Він дуже переживав і постійно повторював: «Як я буду захищати країну без зброї?» За кілька днів автомати привезли й почали видавати військовим просто з легкової машини. Отримавши свій, Євгеній одразу зателефонував додому. Дружина згадує, що він був неймовірно щасливий.

Згодом йому довірили гранатомет. Він ніколи не ховався за спинами інших – завжди одним із перших ішов на завдання, сам обирав місце для позиції та власноруч копав окопи.

Служив у 162-му батальйоні 119-ї окремої бригади тероборони у званні солдата на посаді гранатометника. Захисник пройшов нелегкий бойовий шлях: обороняв Чернігів, виконував бойові завдання в Серебрянському лісі, на українсько-білоруському кордоні та в Сумській області.

Згодом його бойова дорога знову пролягла через Серебрянський ліс. Саме там він зазнав осколкових поранень – спочатку руки, а згодом і голови. Та навіть після цього не зміг залишатися осторонь. Провівши у госпіталі лише два дні, Євген повернувся на бойові позиції, бо понад усе відчував відповідальність перед своїми побратимами і не міг їх залишити.

Одного разу, вирушаючи на позиції, Євгенію та його побратимам довелося нести із собою весь запас зброї та боєприпасів. Це була надзвичайно важка ноша, але іншого виходу не було – на позиціях не було чим оборонятися.

Рідні згадують ще один випадок, який яскраво характеризує Євгена як сміливого й відданого побратима. Коли один із військових зазнав поранення ніг і тривалий час залишався на позиції через щільний ворожий вогонь, Євгеній разом із товаришами по службі винесли його до безпечного місця, ризикуючи власним життям.

Майже три роки у захисника не було позивного. Лише за кілька місяців до загибелі він сам обрав собі позивний – «Єті». Він якнайкраще відповідав його характеру: безстрашний, витривалий і незламний, Євгеній ніколи не відступав перед небезпекою та завжди йшов уперед.

Попри всі труднощі фронтового життя, Євген намагався щодня виходити на зв’язок із рідними, якщо дозволяли обставини. Завжди попереджав, коли певний час не зможе зателефонувати. Навіть далеко від дому він передусім думав про своїх найдорожчих.

Під час виконання бойових завдань захисник тривалий час перебував на позиціях зовсім поруч із ворогом. Він був надзвичайно уважним і пильним, добре знав обстановку на своїй ділянці фронту та навіть упізнавав ворожих військових. Він уважно стежив за діями ворога й не дозволяв йому безперешкодно облаштовувати свої позиції. Попри всі випробування війни, захисник ніколи не втрачав віри. Найбільшою його мрією була Перемога України.

Євгеній ніс службу разом зі своїм земляком і близьким другом Павлом Пархоменком. Почувши вибух у місці, де перебував Павло, він одразу кинувся на допомогу. Та, на жаль, друг загинув. Саме Євген виніс його з поля бою.

Після цієї втрати він дуже змінився. Рідні майже ніколи не бачили його сліз, але на могилі Павла він не міг стримати свого болю. Дружина згадує, що не раз просила чоловіка берегти себе. У відповідь він лише казав: «Я пройду свою стежку до кінця, якою б вона не була, щоб мої діти не бачили війни. Все буде добре».

Євгеній із нетерпінням чекав на ротацію, яка мала відбутися вже зовсім скоро. Та повернутися додому йому не судилося.

11 липня 2025 року Євгеній загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Діброва Луганської області. Життя воїна обірвалося внаслідок мінометного обстрілу та атаки ворожого безпілотника.

Напередодні, 10 липня, він ще телефонував додому, щоб привітати сина з днем народження. Це була їхня остання розмова.

Командири та побратими згадують Євгена як надзвичайно відповідального, рішучого, відданого побратима. Він завжди стояв на боці справедливості та честі й ніколи не полишав своїх – ні в мирному житті, ні на війні.

Поховали Героя 18 липня 2025р з військовими почестями на кладовищі в селі Покровське. Захисникові назавжди залишилося 44 роки.

За службу в 162-му батальйоні Євгеній Коваль був відзначений нагрудним знаком підрозділу – символом належності до батальйону, відваги й вірності військовому обов’язку. Також чоловік посмертно нагороджений медаллю за оборону Чернігова, нагрудним знаком «Ветеран війни» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня.