Коли звучить гучна музика у день жалоби – це не просто недоречно. Це про байдужість.

Ми живемо, сміємося, святкуємо. Ми маємо на це право. Але поки ми живемо – хтось втратив Сина… Чоловіка… Доньку… Брата… Найкращого друга… І те, що для нас просто ще один день, для когось – найтемніший у житті.

Можна святкувати, але є дні, коли можна почекати, можна відзначати без гучної музики. Бо наше життя не припиняється, а їхнє – вже закінчилось.

Дні жалоби, хвилина мовчання – це не лише про розпорядження. Це не про “заборонено” чи “дозволено”. Це про людяність. Про вдячність. Про пам’ять.
Влада видає розпорядження, але не може контролювати кожного. І саме тому важливо, щоб кожен починав із себе.

Коли везуть Героя на щиті – вийти на вулицю і зустріти, піти на похорон і провести в останню дорогу. Просто зупинитись на хвилину мовчання, щоденно. Усвідомити, що за наше право жити – хтось уже віддав своє.
Це – не про осуд. Це про вибір.

Нехай наші серця ніколи не стануть байдужими. Бо саме в цьому – наш спротив і наша сила.